Анастасія Лисивець, уродженка Київщини, на свою заощаджену пенсію видрукувала книжечку про пережитий голодомор та поневіряння під час Другої світової. На відміну від зафіксованих інтерв’юєрами спогадів українців (наприклад «Трансформація громадянського суспільства. Усна історія української селянської культури 1920—30 років» В.Нолла, 1999; «Усна жіноча історія. Повернення». Керівник проекту Галина Дацюк, 2003), оповідь колишньої вчительки набула ваги не лише людського документа, а й стала певним фактом літератури. Книжка випромінює простодушну щирість, переконання звичайної сільської дівчини, яка пережила трагічні випробування і зберегла зворушливу чистоту душі.

Доля Анастасії Лисивець багато в чому схожа — за драматизмом, навіть трагізмом, — на долі сотень людей, які вчора називалися радянськими. Але вона в свої вісімдесят шість разюче відрізняється від багатьох, бо не тужить за минулим, де була (коли була) ковбаса за 2.20. Можливо, тому, що завжди намагалася осмислити, що відбувається з нею і з рідною країною.

Пережитий у рідному селі, в родині голодомор, його пекельні епізоди закарбувалися в пам’яті, аби пізніше, у 70—80-ті роки минулого століття, бути викладеними у звичайному учнівському зошиті («Спомини» писалися «для дітей і онуків», «у шухляду»). «…Я несла той шматочок хліба, й боялася, щоб не з’їсти. Я так боялася себе, що не витримаю і з’їм. Я помалу почала лизати той шматочок... Читати далі »