Завдяки Щепкіну 22 березня 1858 року відбулася перша зустріч Шевченка з Аксаковим. Заглянемо до поетового щоденника, в якому передано його щиру радість від неї: “Радостнейший из радостных дней. Сегодня я видел человека, которого не надеялся увидеть в теперешнее мое пребывание в Москве. Человек этот — Сергей Тимофеевич Аксаков. Какая прекрасная, благородная старческая наружность! Он не здоров и никого не принимает. Поехали мы с Михайлом Семеновичем сегодня поклониться его семейству. Он узнал о нашем присутствии в своем доме и, вопреки заповеди доктора, просил нас к себе. Свидание наше длилось несколько минут. Но эти несколько минут сделали меня счастливым на целый день и навсегда останутся в кругу моих самых светлых воспоминаний”.
Шевченко прекрасно розумів значення Сергія Аксакова для російської літератури. 1858 року в Москві вийшла в світ його автобіографічна книжка “Детские годы Багрова-внука”. Коли 1860 року Шевченко почав писати автобіографію, він однозначно висловився за такий виклад фактів у ній: “Я бы желал изложить их в такой полноте, в какой покойный С. Т. Аксаков представил свои детские и юношеские годы, — тем более, что история моей жизни составляет часть истории моей родины”.
24 березня Щепкін знову повіз Шевченка до Аксакова, і поет захоплено записав у щоденнику: “Еще раз виделся с Сергеем Тимофеевичем Аксаковым и с его симпатическим семейством и еще раз счастлив. Очаровательный старец! Он приглашает меня к себе в деревню на лето1, и я, кажется, не устою против такого искушения. Разве попечительная полиция воспрепятствует”2.
Микола Жулинський слушно зауважує: “Шевченко мав за що поважати відомого слов’янофіла, який гідно оцінював його творчість. Тарасові Григоровичу було відомо, що Сергій Аксаков, який працював цензором, згодом очолював московський цензурний комітет, активно долучився до видання в Москві творів Г. Квітки-Основ’яненка, Пантелеймона Куліша”.
Тарас Григорович познайомився з синами Аксакова Костянтином та Іваном і доньками — Вірою й Надією. Про останню записав у щоденнику: “…С наслаждением слушал мои родные песни, петые Надеждой Сергеевной”3. У сім’ї Аксакових Шевченко почувався розкуто. Він так пояснив це у щоденнику 25 березня: “Все семейство Аксаковых непритворно сердечно сочувствует Малороссии и ее песням и вообще ее поэзии”.
Це було точне поетове спостереження. В сім’ї Аксакових панувало сердечне ставлення до Малоросії. На доказ наведу запис, який залишила в своєму щоденнику Віра Сергіївна, розповідаючи про читання в них Пантелеймоном Кулішем “Чорної ради” в грудні 1854 року: “Три вечера сряду читал нам Кулиш свой исторический малороссийский роман “Черная рада”… Роман этот чрезвычайно интересен и замечателен. Исторические события передаются живо, в полноте всех обстановок; значение козачества, Запорожья, характеры запорожцев выставлены живо и верно, язык удивительно прост, жив и передает весь дух малороссийской речи”. З таким самим захопленням слухали Аксакови записки Куліша про Гоголя: “Какие драгоценные отрывки нашел Кулиш! Душа перешла через столько впечатлений при этом чтении”. До речі, Сергій Аксаков, як міг, сприяв написанню Кулішем біографічної книги про Гоголя.
26 березня 1858 року, наступного дня після чергових відвідин Шевченка сім’ї Аксакових, Віра Сергіївна писала в листі до своєї приятельки Марії Карташевської: “Шевченко на всех — и на отесеньку (Сергія Аксакова — В. М.) и братьев, произвел приятное впечатление; он умен и прост… Стихи его всегда чисты и нравственны. Он стихов не читал, но пел немного малороссийские песни, и Наденька, хотя не вдруг, но решилась спеть ему некоторые; что для него значат песни, вообще малороссийская поэзия, нечего и говорить… С Шевченком можно было бы о многом разговориться, и он начинал было рассказывать, но некогда было”.
Напередодні від’їзду з Москви Тарас Григорович не міг не відвідати Сергія Аксакова. Проте зустрівся лише з сім’єю. “…Я заехал к Сергею Тимофеевичу Аксакову с намерением проститься. Он спал, и я не имел счастия облобызать его седую прекрасную голову”.
Для нас дуже важливо, де саме жив тоді Аксаков, який частенько міняв адреси. Є кілька можливостей з’ясувати це. Використаємо найпростішу — візьмемо інформацію з листа Михайла Щепкіна до Тараса Шевченка від 6 лютого 1858 року: “Адрес Аксакова: на Тверском бульваре в доме Юсуповой близ дома оберполицмейстера”. Цього було досить, щоб за Шевченкових часів надійно надіслати будь-яку кореспонденцію. Проте нам хотілося б уявити точніше, де розташовувався будинок, у який тричі приїжджав Шевченко. Тому беремо “Алфавитный указатель к плану Тверской части” і з розділу “Казенные, общественные и владельческие дома” дізнаємося, що будинок княгині Юсупової розташовувався “на проїзді Тверського бульвару”. На плані Тверської дільниці це був № 191. А за № 190 знаходимо: “Обер-полицмейстера, казенный дом, на проезде Тверс. бульвара”. Тобто Аксаков жив на Тверському бульварі (будинок № 24), ближче до Страсної площі, неподалік Арбатської площі.
Після відвідин Сергія Аксакова 22 березня Шевченко обідав сам — обід був пісним з нагоди останнього дня Великого посту — в Троїцькому трактирі. Про його розташування в коментарах до 5-го тому творів Шевченка читаємо: “Троїцький трактир містився на правому березі річки Неглинної (захованої тепер у підземну трубу), на шляху з Кремля в район міста, що звався Занеглинням і заселявся в основному ремісниками”. Простіше сказати, що Троїцький трактир, який особливо славився в 40-х роках ХІХ століття, передусім серед купецтва, був на вулиці Ільїнці, якою Шевченко вже проходив 20 березня, навпроти Біржі. Зауважимо, що це далеченько від будинку Аксакова; щоб дістатися сюди, треба було вийти чи виїхати на Тверську й нею простувати до Красної площі або спуститися Тверським і Нікітським бульварами до Арбату, а далі — Великою Нікітською чи Воздвиженкою. Можливо, Щепкін їхав у Малий театр і підвіз Шевченка ближче до Красної площі, імовірно, що поет сам прогулявся Москвою.
Досить далека й несподівана Шевченкова прогулянка до Троїцького трактиру, щоб пообідати, здається загадковою. Чому в Троїцькому? Тарас Шевченко міг пообідати значно ближче й швидше. На той час у Москві була понад сотня трактирів, а три найзнаменитіші — трактири Гуріна, Єгорова та “Саратов” — розташовані у центрі. Але Шевченко прямує в Троїцький трактир, тобто він хотів відвідати саме його. Може, він побував у Троїцькому ще в 40-х, коли слава трактиру була в зеніті. Тим більше, що трактир славився пісними стравами, а в 1844 і 1845 роках Шевченко перебував у Москві також у дні Великого посту. Може, він звернув увагу на Троїцький трактир під час прогулянки Ільїнкою 20 березня. Чи хтось порадив поетові скуштувати пісні страви в Троїцькому. Це схоже на правду. Так я писав у книзі “Тарас Шевченко: “Моє перебування в Москві” (2007 рік). Вже після її виходу в світ перечитував спогади Олександра Герцена про Щепкіна і звернув увагу на фразу, яку той побіжно кинув, описуючи зустріч артиста в англійському порту Фокстон восени 1853 року: “Он был тот же, как я его оставил: с тем же добродушным видом, жилет и лацканы на пальто так же в пятнах, точно будто сейчас шел из Троицкого трактира к Сергею Тимофеевичу Аксакову” (виділення моє — В. М.). Сумнівів нема! Напевне, що саме Щепкін, як тільки вони вийшли від Аксакова, порадив Шевченкові скуштувати пісних страв саме в Троїцькому трактирі.
Ось що писав про трактир московський побутописець ХІХ століття Петро Вістенгоф: “Трактиры и рестораны рассыпаны во всех концах города, но лучшие из них сосредоточены около присутственных мест, Кремлевского сада и на Ильинке, где находится знаменитый Троицкий трактир, посещаемый всеми сословиями города и имеющий всегда огромное число посетителей. Во время Великого поста люди высшего общества не стыдятся приезжать сюда обедать, потому что здесь вы найдете лучшую рыбу, свежую икру и все, что только можете вздумать роскошного для постного русского стола”.
Для пісного столу можна було також замовити й простіші, але не менш смачні страви — манну кашу з грибами, пиріжки з капустяних листків, зварені в маковому соку, горох, протертий через решето, всілякі каші та щі, борщ із грибами, картоплю варену, смажену, печену й у вигляді котлет під соусом, різноманітні вінегрети й киселі…
Троїцький трактир потрапив до новітнього лінгвоенциклопедичного словника “Язык старой Москвы” Володимира Єлістратова, в якому читаємо: “Один из самых знаменитых трактиров, наряду с Гурина и др. в Москве (на Ильинке). Упоминается многими авторами, например, А. Сухово-Кобылиным в “Свадьбе Кречинского”: “Я тоже, Михайло Васильевич, исполнив приказания, завернул в Троицкий…” Нагадаю, що “Свадьбу Кречинского” було поставлено 1855 року, й Шевченко, на якого доречно було б послатися в подібному словникові, згадує Троїцький трактир майже в цей час.
В одному з сучасних москвознавчих видань зустрів захоплену згадку про те, що в Троїцькому трактирі на Ільїнці 1818 року снідав пруський король Фрідріх Вільгельм ІІІ, а у 80-х роках того ж століття — великий князь Микола Олександрович, майбутній російський імператор. Але хто вони порівняно з Шевченком…
Того ж 22 березня в поетовому щоденнику занотовано: “После постного обеда в Троицком трактире отправился я домой с намерением приготовиться к ночному кремлевскому торжеству… В 11 часов я отправился в Кремль”.
Про свої враження від нічної великодньої служби в Кремлі Шевченко записав у щоденнику: “Если бы я ничего не слыхал прежде об этом византийско-староверском торжестве, то, может быть, оно бы на меня и произвело какое-нибудь впечатление, теперь же ровно никакого. Свету мало, звону много, крестный ход, точно вяземский пряник, движется в толпе. Отсутствие малейшей гармонии и ни тени изящного. И до которых пор продлится эта японская комедия?”
Водночас із Шевченком один із кремлівських храмів відвідав Лев Толстой, який дивився на релігійне дійство іншими очима: “…Пошел… на площадь в Кремль. Глазеющий народ. Зашел в церковь. Хорошо. Христос Воскресе!”
Якщо Москва щиро захоплювалася величною і незабутньою пасхальною службою в Кремлі, Шевченко теж пішов, але… розчарувався!
Що дратувало поета? “Света мало, звона много”, та й хресний хід рухається в натовпі, ніби “вяземский пряник”. Яке знання Шевченка тодішньої московської мови! Сучасник поета Петро Вістенгоф писав про пряники з Вязьми як про типові купецькі ласощі. Вислів “вяземские пряники” увійшов до вже згаданого лінгвоенциклопедичного словника Володимира Єлістратова “Язык старой Москвы”. Але, на жаль, без посилання на великого українського поета, який єдиний вжив його як образну й вражаючу метафору. Ішлося про пряник, від якого в роті залишається відчуття терпкості, стягування, в’язкості…
Одне слово, “отсутствие малейшей гармонии и ни тени изящного”. Враження таке, що Шевченко сприйняв великодню відправу в Кремлі не як релігійне торжество, а як ритуально-соціальний фарс (“японську комедію”). Має рацію Іван Дзюба, наголошуючи, що православ’я офіційного ґатунку, яке стало казенною, насильницькою релігією, слухняною служкою влади, символом облудності режиму, відштовхувало Шевченка. “Самі слова “православ’я”, “православний” він уживає не як ідентифікацію своєї віри, а здебільше з негативним емоційним забарвленням — порядком саркастичної інтерпретації офіціозної фразеології”. Пам’ятатимемо, що на ставлення поета до православ’я впливало глибоке розуміння тієї непривабливої ролі, яку відводив церкві царизм у своїй політиці зросійщення України та інших народів.
Отже, вихлюпнулося того дня те, що давно наболіло й нуртувало в душі, — глибинне відчуття поверховості, надуманості, фальші багатьох релігійних обрядів і людських учинків у православному декорі.
Для великого поета Бог не був суголосним з деякими релігійними обрядами та виявами віри, з царським духовенством. Пам’ятаєте в “Неофітах”, присвячених Щепкіну?

Молітесь Богові одному,
Молітесь правді на землі,
А більше на землі нікому
Не поклонітесь. Все брехня —
Попи й царі…

Це було написано незадовго до поетових відвідин великодньої відправи в Москві. Віра в Бога була частиною Шевченкового генетичного коду. З цією вірою було нерозривно пов’язане все Шевченкове світосприйняття: “Для человека-материалиста, которому Бог отказал в святом, радостном чувстве понимания Его благодати, Его нетленной красоты, для такого получеловека всякая теория прекрасного ничего больше, как пустая болтовня”. Саме тому кремлівський церковний антураж поет сприймав, як несумісний з Євангелією. В декоративно-ляльковому, як йому здавалося, оточенні неможливо читати тексти про земне життя Ісуса Христа та його жертву в ім’я людей.

Далі буде.

1 Ідеться про підмосковну садибу Абрамцеве, де з 1843 року Сергій Аксаков жив улітку.
2 Шевченко планував відвідати Москву й побувати в Аксакова, проте встановлення за ним у Петербурзі поліційного та жандармського нагляду не дало змоги це зробити. 25 квітня 1858 року Шевченко писав Аксакову: “Предположение мое посмотреть на Москву в конце мая и вас поцеловать не сбылось”.
3 Микола Гоголь, який бував у Аксакових, любив слухати Надію Сергіївну і співати з нею українських пісень. Григорій Данилевський згадував про те, як Надія Аксакова співала для Гоголя: “…Он после первого стакана чаю, сказал Над. С. Аксаковой: “Не будем терять дорогого времени” и просил ее спеть… Гоголь остался очень доволен пением молодой хозяйки, просил повторять почти каждую песню…”

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО Слово Просвіти/№ 14, 3-9.04.2008/