“Из Кремля прошли мы на Большую Дмитровку, зашли к Елене Константиновне Станкевич, моей старой знакомой; напилися чаю, отдохнули и пошли в книжный магазин Н. М. Щепкина. Из магазина возвратилися опять к Станкевич, где я встретил еще одну мою старую знакомую Олимпиаду Ивановну Миницкую”.
Те, що гості у Станкевичів лише “напилися чаю”, зовсім не свідчить про те, що господиня була не досить гостинною. Навпаки! Олена Костянтинівна виявила традиційне московське шанування гостей чаєм.
Шевченко сам вказав на те, що Станкевичі жили тоді на Великій Дмитрівці. Отже, 19 березня Шевченко й Щепкін прийшли пішки з Воротниковського провулка до Кремля, затим — на Велику Дмитрівку, де попили чаю, після цього через Кузнецький міст добралися на Велику Луб’янку, в книгарню, а потім знову повернулися до Станкевичів. Оскільки це було, мабуть, близько четвертої години, то за обідом вони, напевне, знову пили чай. “Чай не пить, так на свете не жить”, — говорили москвичі. Чи мав Шевченко з цього нові життєво-побутові враження? Певно, що так. Він часто пив чаї в трактирах і в гостях, але смак сімейного московського чаювання за самоваром по-справжньому відчув у Щепкіна і Станкевичів.
Про решту дня 19 березня Шевченко написав коротко: “Пообедали у Станкевич и в 6 часов вечера благополучно пешком же возвратилися восвояси, дивяся бывшему”. Немає сумніву, що Тарас Григорович залишився задоволений цим днем, у який він через 13 років знову побачив Кремль, а ще, напевне, радів теплому й гостинному прийому в домі Станкевичів. Інакше не написав би так: “возвратилися, дивяся бывшему”.
Наступного дня — 20 березня — запис у Шевченковому щоденнику починається так: “Мой неразлучный спутник и чичероне Михайло Семенович сегодня ставил себе банки, и я один от 10 до 4 часов месил московскую грязь.
Поутру велел я кучеру вымазать себе сапоги добрым дегтем. Вооружился и по Тверской отправился в Кремль”.
Коли зранку гість Щепкіна вийшов із Воротниковського провулка на Садово-Тріумфальну вулицю й повернув ліворуч до Тверської1, термометр Реомюра показував        + 3,2°. Було хмарно, вітряно. Тарас Григорович не міг не зупинитися біля грандіозних Тріумфальних воріт, зведених у післяпожежній Москві на честь перемоги над Наполеоном (будівництво закінчено 1834 р.). Притишив ходу на Страсній (нині Пушкінській) площі, щоб уважніше розглянути нещодавно реконструйований (1849—1855 роки) Страсний монастир і його нову дзвіницю. Шевченко зупинився біля будинку московського генерал-губернатора, що стояв осібно й вивищувався над сусідніми будівлями. Внизу на Тверській перед ним відкрилася вражаюча картина — Охотний ряд з безліччю яток, прилавків, торгових рядів, складів, лабазів, комор, льохів, харчевень, трактирів, з людським мурашником. А над усім цим вивищувалася церква Параскеви П’ятниці — покровительки торгівлі та торговців, і м’ясники набожно хрестилися на неї. У Москві казали: “Без ряда Охотного не съешь куска плотного”. Тарас Григорович мало не повернув у бік Охотного ряду, проте схаменувся й поспішив до Кремля, де вчора зі Щепкіним не встиг подивитися на все, що хотів.
“Полюбовавшися старым красавцем Кремлем, прошел я к юному некрасавцу Спасу с целию посмотреть скульптурные работы. Но меня и на двор не пустили. “Не приказано”, — сказал сторож. Я ему не противоречил и возвратился в Кремль. Полюбовавшись еще раз стариком, вышел я на Ильинку и потом на Покровку”.
Отже, Шевченко не сприйняв архітектури й естетики храму Христа Спасителя, що тоді вже майже двадцять років будувався за проектом архітектора Костянтина Тона2 в так званому російсько-візантійському стилі: “Храм Спаса вообще, а главный купол в особенности безобразен. Крайне неудачное громадное произведение. Точно толстая купчиха в золотом повойнике остановилася напоказ среди белокаменной”.
Нещадна і влучна характеристика. Пам’ятаймо, що собор Христа Спасителя будували як храм-пам’ятник, присвячений Вітчизняній війні 1812 року. Він вражав своєю висотою (понад 100 метрів), грандіозними масштабами та багатством не лише внутрішнього убрання, якого Шевченко не бачив, а й зовнішньою пишнотою. Раніше не цікавилися, чи бачив Шевченко будівництво храму в перші свої приїзди до Москви. Імовірно, так. Відомо, що в 1839—1853 роках мурували стіни, облицьовували. На час екскурсії поета до храму 1858 року вже було встановлено металеві частини даху, бань та побудовано риштовання всередині — штукатурили стіни всередині храму. Скульптурні роботи на зовнішніх стінах тривали з 1846 до 1863 року, і на час московського перебування Шевченка були в розпалі. Їх виконували відомі майстри Петро Клодт, Олександр Логановський, Микола Рамазанов. Останнього Шевченко знав з часу навчання в Академії мистецтв.
Шевченкові не сподобалася показна величезність й офіційно-ритуальна велич храму Христа Спасителя, що пригнічувала старовинну білокам’яну навколишню Москву. Здалося, що гладка купчиха в дорогому й пишному вбранні, вся в яскравих прикрасах недоречно стала на місці колишнього Алексєєвського монастиря з його побожними мешканцями.
Українець інтуїтивно відчув і рішуче відторгнув уособлену в храмі світову державно-імперську ідею. Тим більше, що її гострий стрижень насамперед боляче ранив Україну. До того ж, у Шевченковій оцінці тодішнього будівництва храму переплелися невдоволення роботами Тона та поетова відраза до російських царів — Миколи І, за якого почали зводити храм, й Олександра ІІ, за його царювання третій рік активно вели будівництво.
Тараса Григоровича не пустили на територію будівництва, бо її охороняли, і він покірно пішов геть. Куди? Знову в Кремль! Упродовж двох днів він уже втретє відвідував “старий красень Кремль”… У цьому немає нічого незвичайного, так робило чимало гостей Москви. У ті часи багато з них шукали в кремлівських соборах духовного притулку й захисту, тут відчувалася жива серцевина Російської держави. Проте напевне можна сказати, що Шевченко не шукав для себе духовної опори в Успенському соборі, його зацікавленість Кремлем не мала релігійного забарвлення. Він був естетом, художником, його радували вишукані й доцільні архітектурні форми. В цей приїзд він докладно ознайомився з Кремлем. Знову, як і в 1844—1845 роках, побував на Соборній та Іванівській площах, очевидно, заходив у Благовіщенський, Успенський, Архангельський собори, розглядав дзвіницю Івана Великого. Тоді була можливість піднятися на вершечок її й оглянути Москву з висоти пташиного польоту.
У щоденнику Шевченко виокремив збудований за його відсутності Великий Кремлівський палац: “Казармовидный дворец его (Кремль — В.М.) много обезобразил, но он все-таки оригинально прекрасен”3. Шевченко ніби серцем відчував, що кожне креслення казармуватого палацу розглядав і затверджував ненависний Микола І. Цікаво, що Шевченкові характеристики головних московських творінь Костянтина Тона збігаються з оцінками російського мистецтвознавця та критика Володимира Стасова.
Після відвідин Кремля Шевченко вийшов через Красну площу на Ільїнську вулицю. Розпогодилося, хмари розійшлися, відчутно потеплішало (о другій годині було близько 8°), і Тарас Григорович, знявши шапку, витер чоло й потилицю. Він уже трохи стомився, проте вирішив іти далі. Трохи перепочити можна буде у Сапожникова… Ніяк не міг обминути пам’ятник Козьмі Мініну і Дмитру Пожарському роботи українського скульптора Івана Мартоса, який виліпив національних героїв Росії зі своїх синів. До речі, це перший пам’ятник у Москві, встановлений ще 1818 року.
Пройшовши Ільїнкою, що славилася грандіозним Гостинним двором, який приснився Тарасові Григоровичу ще на засланні 7 липня 1857 року, поет вийшов на Маросєйку, якою розпочиналася вулиця Покровка. Саме на Маросєйці в ХVІІ—ХVІІІ століттях розташовувався Малоросійський постоялий двір, де зупинялася свита офіційних представників гетьманів України та інші малоросійські гості Москви. Тут же в Колпачному провулку, що між Покровкою і Хохловським провулком, зупинявся гетьман Іван Мазепа.
На Маросєйці жив давній Шевченків знайомий, астраханський купець, рибопромисловець Олександр Сапожников, який надав йому каюту на пароплаві “Князь Пожарський”, що в серпні 1857 року доставив поета з Астрахані в Нижній Новгород. У щоденнику Шевченка читаємо: “Зашел к А. А. Сапожникову, моему спутнику из Астрахани до Нижнего. Болеет, никого не принимает. И хорошо делает, потому что я весь облеплен грязью”.
Мільйонер не прийняв поета, і покірне пояснення Шевченка цієї відмови тим, що він був “обліплений грязюкою”, лише надає цьому прикрому епізоду гіркої драматичності. Навіть якщо Сапожников справді хворів, він, безперечно, міг би виявити до Шевченка елементарну людську увагу. Ми ще розповімо, як через день Сергій Аксаков, який нездужав і нікого не приймав, дізнавшись про прихід Шевченка й Щепкіна, всупереч лікарській забороні, покликав їх до себе.
4 травня 1858 року поет пішов до Сапожникова додому вже в Петербурзі: “Я пустился к нему, застал его дома, но он меня не принял по случаю скорого обеда. Это меня немного сконфузило, я отряхнул прах от ног своих…”4
Шевченко, навіть залишившись наодинці зі щоденником, не рефлексував. “Расспросил у будочника дорогу к почтамту, поплелся тихонько к Мокрицкому. Отдохнул у него, полюбовался эскизами незабвенного друга моего, покойного Штернберга…”
Душевний стан Тараса Григоровича виказали хіба що ці два слова: “поволі поплентався”. Напевно, взяла гору загальна доброзичлива атмосфера ставлення до нього майже всіх давніх і нових московських знайомих. Зокрема, й Аполлона Мокрицького.
Того дня — 20 березня — Шевченко зустрівся ще й із Микитою Савичевим, у якого забрав “Літопис” Самійла Величка, що його вже давно передав поетові Осип Бодянський. Потім зайшов у харчевню, де напився чаю з кренделями, й о четвертій годині повернувся додому. Ввечері Тарас Григорович знову був готовий “на нові подвиги”. Як і Михайло Щепкін: “Вечером Михайло Семенович был готов на новые подвиги, и мы отправились к Станкевичам. Весело, нецеремонно поболтали о Малороссии, о днях минувших, и на расставаньи В. А. (треба — А. В. — В. М.) Станкевич подарил мне экземпляр стихотворений Тютчева”.
Шевченко з Щепкіним уже втретє відвідали родину Станкевичів на Великій Дмитрівці. Певно, це було зумовлено тим, що напередодні, 19 березня, самого господаря не було вдома. Олександр Володимирович Станкевич (1821—1912) — біограф і видавець літературної спадщини Тимофія Грановського, друкувався в “Современнике”, “Вестнике Европы”, інших виданнях. Сестра Станкевича Олександра Володимирівна була дружиною сина Щепкіна Миколи. У 50—60-х роках в Олександра Станкевича збиралися прогресивні московські інтелектуали           М. Кетчер, Є. Корш, Б. Чичерін,            І. Забєлін тощо, тобто люди, з якими Щепкін познайомив Шевченка.
Як завжди, скрізь, де з’являвся Шевченко, говорили про Малоросію та “про дні минулі”. У цьому побіжному поетовому записі вчувається свідчення того, що Шевченко таки приходив у родину Станкевичів у 40-х роках. Якщо так, то поет побував тоді у Великому Афанасьєвському провулку, де в будинку № 8 жили Станкевичі. Це — за два кроки від будинку, де нині розташовується Культурний центр України в Москві.

Далі буде.

1 Сам Шевченко записав у щоденнику: “…По Тверской отправился в Кремль”. На жаль, упродовж десятиліть на ці топонімічні й географічні знаки, залишені Шевченком, як правило, не звертали уваги. Більшість авторів опускали їх, переказуючи текст Шевченкового щоденника. Так само в “Літописі життя і творчості Т. Г. Шевченка” (1961 рік) повністю зникла дорогоцінна поетова інформація на кшталт: “Вышел я на Ильинку и потом на Покровку”; “Страстным бульваром вышел на Дмитровку”; “Прошли мы на Большую Дмитровку”; “Поехали к Красным воротам…”. Саме ця інформація дає змогу відтворити московські маршрути Кобзаря, уявити його на московських вулицях.
2 Тон Костянтин Андрійович (1794—1881) — архітектор, чех за походженням, працював у Росії. Наслідував зовнішні риси давньоруського і візантійського зодчества. Цей псевдоруський стиль Микола І визначив офіційним. У поемі “Сон” Шевченко гротесково писав про царя, що “все храми мурує”.
3 Після 1845 року, коли Шевченко проїздив через Москву востаннє перед арештом і засланням, за проектом архітектора Тона було збудовано Великий Кремлівський палац (1838—1849) і Оружейну палату (1844—1851).
4 Належну оцінку вчинку Сапожникова знайдемо у “Коментарях” до четвертого тому Повного зібрання творів Тараса Шевченка за редакцією Сергія Єфремова (1927 р.), де йшлося про те, що переміну в ставленні Сапожникова до Шевченка “треба, мабуть, поставити на карб просто купецькому самодурству та примхам зарозумілого мільйонера”. Так само справедливо йдеться в “Примечаниях” до видання “Дневника” Шевченка у видавництві “Academia” 1931 року: “Когда Шевченко в Петербурге пошел проведать Сапожникова, самодур-купец не принял его…”

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО Слово Просвіти/№ 12, 20-26.03.2008/