“В первом часу поехали мы с Михайлом Семеновичем в город. Заехали к Максимовичу. Застали его в хлопотах около “Русской беседы”. Хозяйки его не застали дома. Она была в церкви. Говеет. Вскоре явилася она, и мрачная обитель ученого просветлела. Какое милое, прекрасное создание. Но что в ней очаровательнее всего, это чистый, нетронутый тип моей землячки1. Она проиграла для нас на фортепьяно несколько наших песен. Так чисто, безманерно, как ни одна великая артистка играть не умеет. И где он, старый антикварий, выкопал такое свежее, чистое добро. И грустно, и завидно. Я написал ей на память свой “Весенний вечер”2, а она подарила мне для ношения на шее киевский образок. Наивный и прекрасный подарок”.
Ключові слова у цьому записі: “И грустно, и завидно”. У сім’ї 54-річного Михайла Максимовича, який був на десять років старший за поета, але мав молоду, вродливу, чисту й душевну дружину, згорьований і змарнілий в засланні Шевченко з усією гіркотою відчув, які справжні земні радощі обійшли його стороною.
Тарас Григорович усе життя страждав від самоти, яку могла заповнити лише вірна дружина. Згадаймо його поетичні рядки: “Одну сльозу з очей карих — І… пан над панами!..” Недавній епізод із Катериною Піуновою в Нижньому Новгороді свідчив не стільки про чергове розчарування поета в коханні, скільки підтверджував його жагуче людське бажання кохати та бути коханим і мати власну сім’ю. Ось чому глибокий, пронизливий сум і тепла, щемлива заздрість огорнули його після знайомства з сім’єю Максимовичів, з “привабливою для Шевченка парою” (Іван Драч).
Тепле й захоплене ставлення до “щирої землячки” відчувається й у щоденниковому записі від 21 березня: “Вечер провел у своей милой землячки М. В. Максимович. И несмотря на Страстную пятницу, она, милая, весь вечер пела для меня наши родные задушевные песни. И пела так сердечно, прекрасно, что я вообразил себя на берегах широкого Днепра. Восхитительные песни! Очаровательная певица!”3
Скільки у цих словах притишеної туги за домашнім вогнищем і жіночим теплом! А ще більше — за рідною Батьківщиною, за Україною, за Дніпром…
Де жив Михайло Максимович, який приїхав з України в Москву? “Адрес-календарь жителей Москвы” за 1857 рік стверджує, що в Дев’ятинському провулку4 М’ясницької дільниці, в будинку Гофмана, недалеко від церкви Успіння Пресвятої Богородиці на Покровській вулиці (знесена 1936 року). Перевіряємо інформацію за маловідомим “Алфавитным указателем к плану Мясницкой части”. Справді, будинок надвірного радника Льва Гофмана був розташований у Дев’ятинському провулку, що виходив на Покровську вулицю. Прямуючи до Максимовича, Шевченко і Щепкін проїжджали Маросєйкою — вулицею, назва якої пов’язана з Україною.
Вірогідно, що церква, яку згадує Шевченко в щоденнику та яку відвідувала під час його першого приїзду Марія Максимович, і була церквою Успіння Пресвятої Богородиці. Цю церкву на Покровці, яку не міг не бачити Шевченко, було побудовано наприкінці ХVІІ століття. Василь Баженов ставив її в один ряд із храмом Василя Блаженного. За переказом, Наполеон, вражений церквою, вигукнув: “О, російський Нотр-Дам!”; імператор наказав врятувати храм від пожежі. Михайло Достоєвський надзвичайно високо цінував архітектуру споруди. Академік Дмитро Лихачов якось зізнався, що саме церква Успіння на Покровці, яку він побачив молодим, визначила його шлях у науці, спонукала зайнятися дослідженням стародавньої російської історії. Утім, храм Успіння на Покровці був, мабуть, витвором українського майстра. Ось що пише про це москвознавець Лев Колодний: “Колокольня его возвышалась пятью шатрами! А всего над трапезной и храмом колосилось восемнадцать глав, созвездие куполов, излучающих сияние божественной красоты. Кто творец шедевра? Неизвестно. Подобные храмы строили на Украине, возможно, оттуда приехал, как едут сейчас на заработки, неизвестный гений, малороссиянин-украинец” (виділено мною — В. М.). Додам лише, що український архітектор міг приїхати в Москву не “на заробітки”, а разом з однією з офіційних делегацій від гетьмана Івана Мазепи, які зупинялися в Малоросійському постоялому дворі на Покровці.
Листуючись пізніше з Максимовичем, Шевченко продовжував захоплюватися його дружиною: “Коли б така у мене була жінка — повінчався б да й умер”. Саме Марію Василівну поет просив ще в Москві допомогти йому одружитися. 22 листопада 1858 року нагадував їй у листі: “Вельми і вельми шанобная і любая моя пані Мар’є Васильєвно!.. А ви, мабуть, уже і забули мою просьбу? То я ж вам нагадаю. Я вас просив, щоб ви мене оженили. Оженіть, будьте ласкаві! А то як ви не ожените, то й сам Бог не оженить, так і пропаду бурлакою на чужині”. У цих рядках якась особливо гірка жартівливість, а ще більше — приречена пророчість, бо ж так і сталося…
Куди попрямували друзі після зустрічі з Максимовичами? Тарас Григорович відповів на це питання: “Расставшись с милою, очаровательною землячкой, заехали мы в школу живописи, к моему старому приятелю А. Н. Мокрицкому. Старый приятель не узнал меня. Немудрено, мы с ним с 1842 года не видались”.
“Школа живопису” — так Шевченко назвав Училище малярства і скульптури Московського художнього товариства, що з 1844 року було розташоване на М’ясницькій, в будинку Юшкова (тепер — № 21). Вдалося встановити, що Аполлон Миколайович Мокрицький жив у будинку училища, де викладачі мали квартири. З 1865 року навчальний заклад отримав права вищого й називався Училищем малярства, скульптури й архітектури. Будинок Юшкова зберігся, і в ньому тепер міститься Російська академія малярства, скульптури й архітектури5.
Читаємо далі в щоденнику: “Потом заехали в книжный магазин Н. Щепкина, где мне Якушкин6 подарил портрет знаменитого Николая Новикова”7. Микола Михайлович Щепкін (1820—1886), відомий російський видавець і громадський діяч, другий син артиста. Користувався пошаною серед московської інтелігенції як чесна і порядна людина. Книгарня Миколи Щепкіна була одним із центрів поширення нелегальних закордонних видань Герцена й Огарьова в Росії. Політична поліція, яка стежила за Миколою Щепкіним, доповідала: “Во время ярмарки в Нижнем Новгороде и в продолжение зимы, один из сыновей Щепкина уезжал из Москвы и, как говорят, развозил несколько тысяч экземпляров запрещенных сочинений…” Незадовго до знайомства з Шевченком — улітку 1857 року — Микола Щепкін разом з дружиною відвідав Олександра Герцена в Лондоні, мабуть, розмовляли й про відкриття книгарні в Москві. Книгарню Миколи Щепкіна і Кузьми Солдатьонкова відкрито у вересні 1857 року; розташовувалася в М’ясницькій дільниці на Великій Луб’янці в будинку Михайла Сисаліна (не зберігся); тепер на тому місці будинок № 11 з меморіальною дошкою, яка розповідає, що тут із квітня 1918-го до грудня 1920 року працював голова Всеросійської надзвичайної комісії Фелікс Дзержинський.
У книгарні Миколи Щепкіна продавали передусім книги видавництва “К. Солдатьонков і М. Щепкін”, заснованого ним у Москві 1856 року разом із купцем-меценатом, колекціонером Кузьмою Солдатьонковим, який стоїть у часі першим у когорті таких будівничих російської культури, як брати Сабашникови, Мамонтов і Морозов, Щукіни і Третьякови.
Шевченко познайомився з Солдатьонковим саме у книгарні Миколи Щепкіна. Тоді в колекції купця-мецената, який почав збирати галерею російського малярства ще до Петра Третьякова (з 1852 року), була картина Карла Брюллова “Вірсавія”, з якої 1860 року Шевченко виконав однойменний офорт. При цьому він користувався фотографією з картини, яку подарував Солдатьонков. Поет подарував колекціонерові “Кобзар” і через художника Василя Раєва передав йому офорт “Притча про виноградаря” з дарчим написом: “Кузьме Терентьевичу Солдатёнкову. Т. Шевченко. 1858. Ноябрь 10”. У колекції Солдатьонкова поруч із творами          П. О. Федотова, В. Г. Перова,                   І. І. Левітана, Ф. О. Васильєва були акварелі Шевченка “Перерване побачення”, “Сон бабусі і внучки”, “Марія” й “Циганка-ворожка”.
У видавництві “К. Солдатьонков і М. Щепкін” на час приїзду Шевченка в Москву в світ вийшло кілька книг, зокрема вірші Олександра Кольцова, Олександра Полежаєва, твори Тимофія Грановського. Ці книги були в особистій бібліотеці Шевченка, описаній після його смерті Данилом Каменецьким.
З книгарні Шевченко і Щепкін повернулися додому: “Потом приехали домой и сели обедать”. Михайло Семенович був гостинним господарем, за столом збиралося чимало гостей, точилися цікаві розмови на теми мистецтва, спалахували дискусії, лунав сміх… Гулянок Щепкін не любив, іноді дозволяв собі келих шампанського, наприклад з нагоди зустрічі з Шевченком, але пияцтва не терпів. Якось на початку 1858 року він отримав інформацію про те, що Тарас Григорович у Нижньому Новгороді нібито гульнув із друзями. У листі Щепкіна до поета від 6 лютого читаємо: “Не вытерплю! Скажу! Ти, кажуть, друже, кутнув трохи? Никакая пощечина меня бы так не оскорбила. Бог тебе судья! Не щадишь ты и себя, и друзей твоих.
Погано, дуже погано. Не набрасывай этого на свою натуру и характер. Я этого не допускаю: человек этим и отличается от животных, у него есть воля… Не взыщи за мои грубые слова. Дружба строга, а ты сам произвел меня в друзья, и потому пеняй на себя”.
Справді, так жорстко і водночас із любов’ю міг осмикнути Шевченка лише близький друг. І Тарас Григорович виправдовувався: “Яка оце тобі сорока-брехуха на хвості принесла, що я тут нічого не роблю, тілько бенкетую? Брехня. Єй же богу, брехня!.. А тобі велике, превелике спасибі за щирую любов твою, мій голубе сизий єдиний”.
У сім’ї Щепкіна за скромним, але гостинним столом у пошані були чай і кава. Онука Щепкіна, актриса Малого театру з 1877 до 1903 року Олександра Щепкіна-Черневська згадувала: “Вот я вижу нашу террасу, одним боком выходящую на улицу. Пьют послеобеденный кофе, но тут же стоят и бокалы с шампанским — характерные, старинные бокальчики с узким дном; из них у меня сохранились два — бокалы, к чьему хрусталю прикасались уста Гоголя, Белинского, Герцена, Шевченко и многих-многих других незабвенных людей…”
Приємно, що в Будинку-музеї М. С. Щепкіна досі зберігають традицію “Щепкінських чаювань”. Я переконався у цьому, коли їх включили до програми “Щепкінських читань”, у яких я брав участь з доповіддю “Шевченко і Щепкін”.
Пообідавши, поет зробив першого дня після домашнього запертя, тобто 18 березня, ще один дуже важливий для нього візит — до Осипа Бодянського, який не забував його в засланні: “Вечером был у О. М. Бодянского. Наговорились досыта о славянах вообще и о земляках в особенности, и тем заключил свой первый выход из квартиры”.
Важливо було встановити, де жив 1858 року професор Московського університету Бодянський. Виявилося, що на початку Газетного провулку8, в будинку Ігнатьєва (не зберігся). В “Книге адресов жителей Москвы” за 1855 рік читаємо: “Бодянский Иосиф Макс., ст. Сов., (Испр. долж.)9, Твер. ч., в Газетн. пер., д. Игнатьева”. Отже, Бодянський Йосип Максимович, статський радник (займає посаду), Тверська дільниця, в Газетному провулку, будинок Ігнатьєва. В “Книге адресов жителей Москвы” за 1858 рік, коли Шевченко відвідав Бодянського, ця адреса підтверджується. У той час будинок належав статській радниці Софії Ігнатьєвій. Недалеко від будинку Бодянського була церква Успіння Божої Матері, в якій у квітні 1861 року Бодянський організував панахиду на сороковини Шевченка.
Упродовж сімнадцяти років, з яких десять випало на Шевченкове заслання, поет зустрічався з Бодянським усього кілька разів, та й листування не було системним, принаймні відомі лише шість листів Шевченка і два — Бодянського. З погляду пересічної людини — це дуже мало, але ж ідеться про генія, який обрав Осипа Максимовича у друзі: “друже мій єдиний”; “друже мій добрий”, “мій добрий друже”, “мій друже, Богу милий”…

Далі буде.

1 Ішлося про Марію Василівну Максимович (Товбич), з якою Михайло Олександрович одружився 1853 року в Україні. Вона була дочкою небагатого поміщика Золотоніського повіту. Разом з Михайлом Максимовичем, якого запросили в Москву редагувати журнал “Русская беседа”, приїхала в місто 1857 року й, почувши про Шевченка, який перебував у Нижньому Новгороді, передала йому привіт через чоловіка. У листі до поета Максимович писав: “Кланяється тобі і моя жінка Маруся”. Шевченко перейнявся до Марії Василівни теплом ще заочно.
2 Так назвав Шевченко вірш “Садок вишневий коло хати…” (1847 рік). Переїхавши з чоловіком 1859 року з Москви в Україну, на хутір Михайлову гору, Марія Максимович привезла туди й автограф поета, подальша доля якого невідома.
3 Поетова захопленість Марією Максимович стала відома в московському товаристві. Зокрема, Віра Аксакова писала вже 26 березня: “Говорят, Максимовичка особенно мила между хохлов, и Шевченко от нее в восхищении”.
4 Тепер — Дев’яткін провулок у Басманному районі Москви.
5 Докладно про цей візит до Мокрицького розповідалося в статті “Заїхали ми в школу живопису” (“Слово Просвіти” 24—30 травня 2007 року).
6 Якушкін Євген Іванович (1826—1905) — російський етнограф, правник, молодший син декабриста Івана Якушкіна.
7 Новиков Микола Іванович (1744—1818) — російський просвітитель, письменник і видавець.
8 Назва провулку з’явилася у 1780-х і пов’язана з тим, що в ньому була розташована друкарня Московського університету, в якій друкувалася в 1756—1811 роках газета “Московские ведомости”. Вона продавалася тут же, в “газетній лавці”, а оскільки доставки газети додому в той час не було, то передплатники забирали тут свій примірник.
9 “Исправлять должность” — займати посаду.

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО Слово Просвіти/№ 10, 6-12.03.2008/