Так про що примушує роздуматися наші сучасні меркантильно-неповороткі й кліпово-легковажні голови двохсотлітній ювілей Шевченкового друга Бодянського?

Передусім, усвідомимо до кінця рідкісну роль московського професора з українського містечка Варва в історичній долі Тараса Шевченка. Саме завдяки Бодянському Тарас Григорович вже з початку 1840-х років стає відомим у слов’янському науковому та літературному світі, зокрема П.Й. Шафарику, В.Ганці. За точними словами Івана Дзюби, Бодянський, бувши своєрідним містком між українськими й російськими дослідниками й симпатиками слов’янства та ідеологами зарубіжного слов’янства, сприяв опосередкованим зв’язкам Шевченка з останніми.

У той же час Бодянський був одним із перших пропагандистів поетової творчості в Москві. Мені пощастило знайти в газеті «Московские ведомости» за 12 лютого 1844 року невідому раніше публікацію Бодянського про поетичний збірник Шевченка «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки», навіть ширше — про творчість поета (вперше надруковано в «Слові Просвіти» в № 38 за 2007 рік). У ній Бодянський дав масштабну й точну характеристику Шевченка, як «природного сина Південної Росії», який не тільки пише «прекрасні, мелодійні вірші», але й є обдарованим малярем. Іншим разом, у листі до Шевченка в липні 1844 року Бодянський писав, що він «й пером і палітрою однаково вертить».

Бодянський уміло й зі знанням справи представив москвичам творчість Шевченка, і тридцятирічний український Кобзар постав перед освіченою московською публікою у всій красі розквітлого таланту, в ореалі національного поета і мислителя.

Всебічне вивчення першої московської зустрічі Шевченка з Бодянським у лютому 1844 року переконало мене в тому, що вчений був опосередковано причетний до написання поетом у Москві 19 лютого вірша «Чигрине, Чигрине…», зокрема пронизливих рядків: «За що скородили списами московські ребра??..» Безпосереднім поштовхом до їх написання стали Шевченкові розмови з Бодянським про роль Московщини в історичній долі України, зокрема, про похід гетьмана Петра Сагайдачного на Москву в 1618 році, точніше, про те, як 20-тисячне козацьке військо зібралося біля Арбатських воріт для штурму міста.

Знайомство і дружба з Бодянським мали для Шевченка животворне значення, збагатили його бачення української історії, дали змогу познайомитися з новітніми публікаціями. З інтелектуалом Бодянським Тарас Григорович буквально всотував історичні знання, випробовував свої творчі проекти, ідеї і т.ін.

Про російського й українського вченого, славіста, фольклориста, видавця історичних документів, педагога, перекладача Бодянського написано немало, його заслуги перед Україною увічнив Іван Франко, але ж, як сказав Осипу Максимовичу в свій час Микола Гоголь, у нас «якось розучуються читати». Додам — і пам’ятати. З іншого боку, життя Бодянського висвітлено недосить глибоко, фрагментарно й без належної уваги до його дружби з Тарасом Шевченком. Невикористаними залишалися більшість документів Осипа Максимовича, які десятки років покривалися архівним пилом у Москві та Києві. Мабуть, інтерес до Бодянського гальмується ще й укоріненим стереотипом, за яким, укупі з Михайлом Максимовичем, вони нібито, говорячи словами І.Лисяка-Рудницького, «зовсім не були українськими національними патріотами». Знали б Осипа Бодянського трохи більше в нинішній Україні, то йому, напевне, дісталося б за те, що він органічно суміщав український патріотизм з імперсько-російською ідентичністю. Та чи ж можливе таке неприродне поєднання? Питання не пусте, не вузькоцехове, а принципове, історіософське. На нього маємо відповідати, якщо збираємося здобувати уроки гіркої історії, в якій, як у бурштиновій смолі, поки-що скам’яніло завмерли деякі наші співвітчизники — вірнопіддані Російської імперії.

Серед них Осип Бодянський — постать найбільш помітна та суперечлива, отже — найбільш цікава. Не секрет, що Бодянський, як і кожний університетський професор, офіційно давав цареві «Клятвенное обещание»: «Верно и нелицемерно служить и во всём повиноваться, не щадя живота своего, до последней капли крови… высокому его императорского величества Самодержавству…» Більше того, Бодянський усе життя залишався вірним цій клятві, він не тільки не був ідейним борцем проти царя та самодержавства, ба навіть у щоденнику жодного разу не сказав критичного слова про Миколу І та його майже тридцятирічне правління. Тоді, коли Шевченко томився в Новопетровському укріпленні, Бодянський одержав від царя орден Святої Анни 2-го ступеня та інші знаки монаршої милості. Він дорожив ними й не посмів написати жодного листа Шевченкові на заслання, бо добре знав: якщо стане відомо про його листування з опальним поетом, то «флетчерівська історія» 1848 року, коли його на цілий рік витурили з університету, буде здаватися дитячою забавою.

За словами Михайла Драгоманова, Бодянський належав до людей, «поламаних царськими порядками і не вискочивших хоч думкою зовсім за кордон царський і церковний…» Так-то воно так, але Бодянський, залишаючись законослухняним царським підданим, «вискакував» думкою своєю, а головне реальною справою, далеко за межі тодішнього царистського й церковного розуміння місця та значення Малоросії в історії і сучасності Російської імперії. В щоденнику Бодянського є потрясаючий запис про його пікіровку з літератором Дмитром Свербєєвим. «Не розумію, як можна бути в наш час національним»,— сказав той.— «А я так не розумію, як можна не бути національним у наш час»,— парирував Осип Максимович. Он як! У середині XIX століття московський професор Осип Бодянський почувався національним патріотом, ідентифікував себе з Україною. Його інтелектуальна складова знаходилася в гармонії з духовною, національною.

Життєве кредо редактора «Чтений в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете», було чітко сформульовано в листі до Михайла Максимовича в січні 1847 року: «Я решил во что бы то ни стало обнародовать малороссийские летописи; собрал их множество и собираю беспрестанно. Надеюсь при помощи Божьей, здоровье и том положении дел, какое теперь  царствует в Обществе, успеть и за мною никому не угоняться,  хоть бы и на украинском коне. Я, ведь, и сам козак. После летописей примусь и  за официальные бумаги, в коих  недостатка нет и быть не может...» (виділено мною. — В.М.). Ці слова можна поставити епіграфом до всієї видавничої діяльності Бодянського. Вчений, якому ще не виповнилося сорока років, абсолютно свідомо будував грандіозні патріотичні плани публікації літописів і документів з української історії. Вкрай важливо відзначити, що ці плани не залишилися на папері, а були значною мірою реалізовані. До Бодянського та й після нього не було більше в Москві науковця, який один видав би стільки історичних джерел із патріотичних спонук. Якраз цей людський подвиг українця Бодянського врешті-решт залишиться в нашій національній пам'яті, а не марні розумування про те, чого він не зробив для України, як імперський громадянин.

Коли з кінця 1848 року Бодянського було усунено від видавничої роботи, а «Чтения» змінили вивіску, то документи з історії України в органі Товариства історії і старожитностей російських практично не друкувалися впродовж десятиліття. Та варто було Бодянському повернутися в «Чтения», він знову відновив постійну рубрику «Материалы славянские», в якій і вміщувалися публікації з історії України. Вже в першій книзі за 1858 рік були опубліковані «Источники малороссийской истории, собранные Д. Н. Бантыш-Каменским и изданные Действительным Членом О. Бодянским», «Діаріуш» Миколи Ханенка та інші матеріали з української історії.

У березні 1858 року Бодянський показав цю книгу «Чтений» Шевченкові, і той прочитав у передмові Бодянського до «Діаріуша»: «Прошедшие судьбы Малой России преимущественно должны останавливать внимание и заботливость на себя Малороссиян, сынов ее. Не позаботятся они о том, кто же станет заботиться? Всякое уважение и значение наше исходят от нас самих, и от нашего самопознания и самоуважения» (виділено мною. — В.М.). Так була знову підтверджена програма патріотичної роботи Бодянського, яку й підтримував Шевченко. Хто ж як не він міг оцінити вповні національний патріотизм Осипа Максимовича і його, говорячи Шевченковими словами, «запорозьку душу»! Звернімо увагу, як цими двома словами Шевченко тепло вивищив  у к р а ї н с ь к і с т ь  Бодянського.

З архівних джерел видно, що законослухняний і вкрай обережний Осип Максимович вдома, затамувавши подих, переписував антицаристські, осердні поетичні рядки Шевченкового «Великого льоху» про митарство душ, покараних Богом за мимовільні, несвідомі, але страшні гріхи перед Україною. Три болісні душі, які уособлювали в Шевченковій містерії високу національну свідомість і духовність трьох зламних періодів української історії — за Богдана Хмельницького, Івана Мазепи та царювання Катерини II — злилися з професорською душею й назавжди поселилися в ній. Мені доводилося чути пуританські голоси тих, які звинувачували Бодянського в тому, що насправді він  і не збирався нести хрест, який узяв на свої плечі наш національний геній. Але у кожного — свій хрест. І не судіть, то й не судимі будете.

На моє переконання, ніким досі не акцентоване переписування рядків із Шевченкового «Великого льоху», було тихим і високим духовним подвигом підданого Російської імперії, українця Осипа Максимовича Бодянського, бо наодинці з Тарасом Григоровичем Шевченком він грішною душею своєю все-таки приєднався до поетової незламної віри в те, що

Встане Україна.

І розвіє тьму неволі,

Світ правди засвітить,

І помоляться на волі

Невольничі діти!..

Пам’ятатимемо, що рукою Бодянського були також переписані невидані в ті часи поема «Кавказ», послання «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм...», вірші «Гоголю», «Холодний яр», «Як умру, то поховайте...» та інші поетові твори.

Тарас Григорович пам’ятав про величезну видавничу діяльність Бодянського в Москві на користь української справи, і перше його прохання з неволі про висилку літератури стосувалися саме «Чтений» (лист до Варвари Рєпніної від 24 жовтня 1847 року). Поет оцінив мужність вченого, який передав йому на заслання «Історію Русів», «Літопис Самовидця», інші літописи та праці, опубліковані в редагованих ним «Чтениях»: «Спасибі тобі, друже мій милостивий, за летописи…» (1 травня 1854 року); «Спасибі тобі ще раз за літописи, я їх уже напам’ять читаю. Оживає моя мила душа, читаючи їх!»

На мою думку, ці поетові зізнання слід сприймати буквально. Він таки напам’ять знав літописи, прислані Бодянським із Москви. Більше того, саме завдяки повному зануренню в історичні праці Шевченко справді зберігав і примножував інтелектуальний потенціал, оживлював душу, накопичував знання з історії України.

Тож підсумуймо. Настав час піднятися в оцінці постаті Бодянського до того високого щабля, який визначив йому Шевченко. Фактично, поки-що ми сприймаємо Бодянського в унісон з Михайлом Драгомановим, який невдовзі після його смерті написав: «Все-таки, будучи з природи далеко не посліднім чоловіком і в Москві, і на Україні, він не став в ряду перших ні там, ні там».

Звісно, що так, якщо говорити про справді перший ряд великих українців, у якому стоять Тарас Шевченко і Микола Гоголь. Але, так би мовити, в другому ряді видатних українців, які жили й працювали в Росії «на славу нашої преславної України» (Т.Шевченко), де твердо числяться Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Михайло Максимович, наш герой — Осип Бодянський — має посісти належне йому місце. Звичайно, не в алфавітному порядку, бо ж тоді він опиниться першим, але саме в цьому ряді.

Цей акт історичної справедливості має бути гласним і відображеним в енциклопедичних виданнях, підручниках, у спеціальній біографічній праці про Бодянського. В Україні така книга мала б вийти, скажімо, в серії «Особистість і доба», а в Росії в серії «Жизнь замечательных людей».

Зробимо це, бо той же Драгоманов справедливо вважав, що, згадуючи Бодянського, «ми нічого другого не робимо, як тільки признаємо, що то за багата нива наша козацька, слов’янська, федеральна, демократична, твердодуха Україна!»

Певно, нове слово про Бодянського, говорячи словами Шевченка, «порадує запорозьку душу» ювіляра.

Слово Просвіти