|
11:03 До 75-річчя з часу смерті Михайла Грушевського. «Живу я підневільно в Москві...» | |
 Михайло Грушевський помер у листопаді 1934 року, невдовзі після всерадянського святкування 17-ї річниці соціалістичної революції. Зверну увагу на те, що цей рік поділив ХХ століття на дві рівні частини по сімнадцять років. Першу половину Старий Арбат, на якому і жив Грушевський з вересня 1916 року по березень 1917 року, залишався справді Старим Арбатом, а наступних 17 років якраз вистачило на те, щоб знищити його вигляд і дух. Наступила доба, говорячи словами Анатолія Марієнгофа, «неосвіченого абсолютизму». Всі Миколині церкви на Арбаті вже було знесено, як і церкву Живоначальної Трійці, біля якої в будинку № 55 квартирував Грушевський. Замість них поставили символи нової релігії, скажімо, в 17-у річницю Жовтневої революції перед самим будинком № 9 розмістили велике панно з зображенням Леніна у повний зріст, а навпроти — рівновелике зображення Сталіна. Такий самий вигляд мав Арбат і перед будинком № 55... Відомо, що другий московський період біографії Грушевського почався з березня 1931 року, коли він поселився в столиці Радянського Союзу на Погодінській вулиці 2/3. [1] Саме звідси Михайло Грушевський написав 4 вересня 1934 року відчайдушного листа до голови Радянського уряду В’ячеслава Молотова, який фактично замикав у Москві життєве коло великого українця. Лист цей був опублікований Є. Нікітіним [2], але досі залишається практично невідомим як в Росії, так і в Україні. Вважаю своїм обов’язком ще раз опублікувати повністю листа Михайла Грушевського, тим більше, що треба з більшою пошаною та увагою поставитися до тексту великого українця, виключити пропуски, перекручення та невиправдані правки деяких його слів, що мали місце в попередній публікації. Наводжу текст згаданого листа за архівним автографом [3]:
«Глубокоуважаемый Вячеслав Михайлович!
Вот уже 4-ый год живу я подневольно в Москве, оторванный от Киева, в котором я наладил было свою научную работу [4] — лишенный возможности ее вести, и подвергаясь всяким неудобствам и лишениям — морального и даже чисто материального характера. Мое киевское академическое содержание уходит на налоги и ремонт киевского домишки — остатков дома нашей семьи, сожженного во время наступления Муравьева: они были нам возвращены ВУЦИК-ом при моем возвращении из-за границы за научные заслуги, и теперь обратились в тяжкое бремя, поедающее мое содержание — и источник постоянных тревог ввиду всяких «уплотнений» новой столицы [5]. В этом киевском помещении, ценою больших для меня издержек, мне удалось устроить все-таки сравнительно сносную квартирку и собрать кое какую библиотечку (третью по счету потому что оставшаяся во Львове мне недоступна, а собранная в Киеве до революции погибла со всеми коллекциями в упомянутом пожаре дома). А теперь, тратя свое содержание на расходы по этому киевскому помещению, я принужден ютиться в Москве с женою и дочерью (старшим научным сотрудником Укр[аинской] Академии наук, помогающим мне — ввиду ослабления моего зрения) в двух маленьких комнатах — сырых, нездоровых, шумных, совершенно непригодных для научной работы, без мебели, без самых необходимых книг. Мое опальное положение имело последствием, что связи с академ[ической] базою фактически отмерли — хотя звание академика за мною сохранено. Укр[аинская] Академия и Укр[аинское] Госуд[арственное] Изд[ательство] прекратили печатание моих работ и изданий; издания уже законченные не были выпущены в свет, или изъяты из обращения, начатые печатанием остановлены и разобраны — хотя прошли все инстанции и были одобрены к печати. Более того — даже за ранее выпущенные книги мне и дочери не выплачивают гонорара, за издательством «Пролетарий» Гос[ударственный] Изд[ательством] Украины уже четвертый год остается, по собственному его подсчету, на сегодня свыше 9 тыс. рублей. Раньше хоть по немногу и с перерывами выплачивали, а с прошлого года [6] совсем отказываются платить, что ставит меня в довольно таки стеснительное положение! Едва-ли такие репрессии и лишения входят в виды правительства.
Едва-ли соответствует видам социалистического строительства прекращение исследовательской работы. Я всю жизнь свою посвятил исследованию истории Украины. Большой курс ее доведен в печати до 1657 г. (девятый том вышел перед моим арестом зимою 1930/1 г.) [7]; история укр[аинской] литературы в связи с культурной и социальной историей оборвалась на VI томе — на первой полов[ине] XVIII в. [8] В нынешних условиях я не могу вести систематической научной работы, — и вообще историческая работа фактически прекратилась за эти годы — я говорю об истории Украины: она остается в крайне неудовлетворительном состоянии, в особенности со второй половины XVII в. — XVIII и XIX не обследованы научно даже настолько, чтобы можно было написать обстоятельный учебник. Учащие и учащиеся лишены запаса научно проверенных фактов. Я слышал от президента Укр[аинской] Академии наук [9], что в нынешнем году, в президии слушалось письмо начальника красноармейской части, расположенной на Украине, с сетованиями, что красноармейцы Укр[аинского] округа не имеют возможности ознакомиться с фактическою историей наиболее интересных для них эпох истории Украины. Ведь для того, чтобы партийные популяризаторы могли составлять книги для широкого употребления, необходим критически проверенный запас фактов. Теперь обращено серьезное внимание на усвоение фактов истории и истории литературы, рано или поздно почуствуется острая надобность в научно подготовленном материале — но сразу его не получить: нужно подготовлять заблаговременно, а теперь работа остановилась. Мне кончается 68 год, я уже не долго буду работоспособен, если и проживу; не имеет смысла устранять меня от научной работы, пока я могу еще ее вести, потому что заменить меня будет не легко. Я выпустил под своей редакцией более 300 выпусков и томов научных публикаций из области украиноведения, перевернул груды архивных материалов. Считался самым большим знатоком в области укр[аинских] исторических дисциплин, пок[ойный]. Покровский [10] выдвинул мою кандидатуру в этой области и во Всесоюзную Академию наук [11] и в Международный Комитет (Comite Internationаl des Sciences Historiques); [12] теперь укр[аинская] историография в этой организации не представлена никем, мои связи с учеными кругами разрушены, все это создает лишние поводы к разным нежелательным толкам.
Не решаюсь отнимать у Вас время длинным писанием. Если заинтересуетесь, мой двоюродный брат Георгий Ипполитович Ломов [13] может осведомить Вас и о постигших меня злоключениях, [и] о моей работе, и о моем положении. Я подавал через него записку также тов. Сталину. Опала, меня постигшая, является или ошибкою или «профилактическою мерою» — целесообразность которой весьма сомнительна. Когда я возвращался из-за границы в 1924 г., по приглашению Укр[аинской] Академии наук, я ориентировался на национальную программу Ленина. В заграничной укр[аинской] прессе я мотивировал свое возвращение уверенностью в предстоящем подъеме укр[аинской] культуры в Советской Украине под руководством этой программы и набросал план своей научной деятельности: это навлекло на меня резкие осуждения и выпады националистических кругов, но я остался верен своим планам. Меня всегда знали за противника ориентаций на Польшу и на Германию, это доставило мне много неприятностей в прошлом; я решительно отказался от каких-либо компромиссов с немецкой оккупацией в 1918 г., не согласился даже войти в украинскую академию — организовавшуюся тогда ставленниками гетмана под немецким протекторатом, [14] и на этой позиции: не с Польшей и Германией, а с Социалистическим Советским союзом, — я остался и во все последующее время. Возвратившись в Советскую Украину в 1924 г. я немало поработал на ее культурном участке, и эта работа посодействовала тому тяготению к Советской Украине, какое стало замечаться среди зарубежной украинской интеллигенции в конце 1920-х гг. — до поворота, наступившего в украинской политике с 1929 г. (с дела Союза освобождения Украины). За эти годы, 1924–1930, под моей редакцией вышло свыше 80 книжек по истории, истории литературы, фольклора и ист[ории] культуры Украины — в том числе несколько томов моей «Истории Украины» и «Истории укр[аинской] литературы», и они считались ценным достижением советского строительства — в 1928–9 г. я по рекомендации общественных организаций УССР был избран членом Всесоюзной Академии наук. Деятельность моя вполне ориентировалась на социалистическое строительство Союза СССР, я был известен всем как сторонник этой ориентации. Ругань «критиков» не изменит этого представления обо мне, если же изменилась позиция правящих кругов или их тактика в укр[аинском] вопросе — что неизбежно в диалектике развития, за это не должны страдать люди, добросовестно ориентировавшиеся на интересы социалистического строительства — так как они ранее освещались. Быть в глазах националистов мучеником за украинство от советского правительства — в результате столь долгой и всем известной работы для украинского освобождения, не только мне обидно, и вообще нелепо — но и самому строительству, думаю, — не здорово.
Смею надеяться, что Вы, глубокоуважаемый Вячеслав Михайлович, как глава социалистического правительства, не откажете во внимании к моему обращению и не поставите в вину, если я что-нибудь сказал тут невпопад, в том убеждении, что исследовательская работа моя нужна, и напрасно пропадает мое время и силы — напрасно я мучусь со своею семьею вместо производительной научной работы. Поэтому и обращаюсь к Вам — во имя «освоения прошлого!». С истинным почтением академик Михаил Грушевский. Москва, 4 сентября 1934. Погодинка 2/3 кв. 102. Тел. Г. 3.84.72.».
Хочеться, щоб із емоційних слів самого Грушевського всім стало зрозуміло, як тяжко і безнадійно почував він себе в Москві, «відірваний від Києва», як прагнув вирватися з неї...
Минають дні, минають ночі,
А щастя, доли не несуть...
Все жду чогось, чого — не знаю,
Мов замордований хожу.
Навряд чи Грушевський згадував у Москві ці свої екзальтовано-патетичні рядки, написані в юності. Але наприкінці життя вони наповнилися справжнім трагізмом і реальною бідою. Щастя й долі радянська Москва йому не принесла. За царизму Грушевському, який переїхав у Першопрестольну з провінційної Казані, «московське показалося добром» і, незважаючи на нелегке й принизливе становище, врешті-решт, його московське заслання справді закінчилося на добре. Проте для московського засланця радянської влади світло надії не жевріло навіть у кінці тунелю, хоча Грушевський намагався переконати більшовицьких керівників у недоцільності, навіть безглуздості свого столичного ув’язнення. Замордований владою, Грушевський даремно сподівався на те, що вищі керівники Радянської держави зрозуміють важливість і потребу його наукової роботи. Запевнення Грушевського в його «орієнтації на національну програму Леніна» та на «соціалістичне будівництво Союзу СРСР» вже не переконували владу, яка відкидала саму суть наукової концепції і наукових праць ученого. Тим паче, що Грушевський навіть у благальному листі все-таки відверто заявив про те , що в галузі об’єктивного дослідження історії України «взагалі історична робота фактично припинилася». Так само Грушевський наголосив абсолютну безглуздість політичного переслідування людей, які «добросовісно орієнтувалися на інтереси соціалістичного будівництва». Він єдиний посмів вказати на те, що більшовицька партія відійшла від ленінського курсу, передусім у національній політиці.
В цьому гіркому листі Михайло Сергійович Грушевський в одному реченні підбив найголовніший підсумок свого життя: «Я все життя своє присвятив дослідженню історії України».
Примітки:
1. 23 серпня 2003 року тут відкрито меморіальну дошку Михайлу Грушевському з написом українською і російською мовами: «У цьому будинку жив і працював видатний державний і політичний діяч України, академік АН СРСР Михайло Сергійович Грушевський 1866-1934».
2. Письмо историка М.С. Грушевского В.М. Молотову // Отечественные архивы. 1998. № 3. C. 94–98.
3. Державний архів Російської Федерації, ф.5446, оп. 82, спр. 27, арк. 174–176.
4. Після повернення до Києва у 1924 р., Михайло Грушевський працював у Всеукраїнській Академії наук, проводив велику науково-організаційну роботу, редагував засновані ним видання історичної секції ВУАН, працював над «Історією України-Руси» та «Історією української літератури». З 1929 р., коли розпочався наступ радянського режиму на українську науку, масштаби діяльності вченого різко звузилися. У вересні 1930 року була закрита Науково-дослідна кафедра історії України, заснована Грушевським. Наприкінці року партосередок ВУАН прийняв ухвалу про посилення ідеологічної боротьби з Грушевським і його теоретичними поглядами. Розпочалися арешти співробітників і учнів Грушевського. В березні 1931 року він переїхав до Москви, де був заарештований органами ГПУ. Після звільнення з-під арешту Грушевському не дозволили повернутися в Україну. Докладніше див. Р.Я. Пиріг. Життя Михайла Грушевського: останнє десятиліття (1924–1934). К., 1993.
5. Київ став столицею України в 1934 р.
6. Последняя получка моя была в сентябре 1933 (Прим. Грушевського).
7. Я работал в это время над Х-м (томом. — В.М.), — посвященным наиболее интересным годам, 1654–1665, эпохе социального расслоении. Маркс переписывал в свои записные книжки то, что мог найти об ней из старой монографии Костомарова (Прим. Грушевського).
8. Так у тексті. Насправді VI том «Історії української літератури» закінчується XVII століттям.
9. З 1931 р. президентом Академії наук України був Олександр Богомолець.
10. Покровський Михайло Миколайович (1868–1932) — історик, державний діяч, академік АН СРСР.
11. 12 грудня 1928 року Відділення гуманітарних наук АН СРСР обрало Михайла Грушевського дійсним членом Академії, 12 січня 1929 року на загальних зборах АН СРСР це обрання було затверджено.
12. Міжнародний комітет історичних наук (МКІН) — міжнародна організація, що підтримувала контакти між істориками різних країн, організовувала міжнародні конгреси істориків. Установчий з’їзд МКІН відбувся в травні 1926 року в Женеві.
13. Ломов (Оппоков) Георгій Іполітович (1888–1937) — партійний і державний діяч, економіст, журналіст. З 1923 р. — голова Нафтосиндикату, з 1926 р. — голова Донвугілля. В 1929 р. призначений головою Всесоюзного об’єднання нафтової промисловості. Пізніше — заступник голови Держплану СРСР, член бюро Комісії радянського контролю при Раднаркомі СРСР. В 1927–1929 рр. — член Політбюро ЦК КП(б)У.
14. Під час правління гетьмана Павла Скоропадського Грушевський знаходився на нелегальному становищі і відійшов від активної політичної діяльності. Брав участь в обговоренні питання про створення Української Академії наук (закон про заснування Академії і наказ про призначення першого складу академіків були підписані Скоропадським у листопаді 1918 року). Грушевський відмовився від пропозиції увійти до складу Української Академії наук, призначеного Скоропадським. Володимир Вернадський, який очолив Комісію по організації Української Академії наук, згадував, що зустрічався тоді з Грушевським: «Он убеждал меня отказаться от моего решения создать Академию…Он считал, что сейчас Украина не имеет настоящих ученых и неизбежно… это будет русская Академия на Украине… Он считал, что Украинская Академия должна быть создана позже…».
Володимир Мельниченко,
генеральний директор Культурного центру України в Москві,
доктор історичних наук | |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |
