|
10:53 Обличчя української родини Росії. Родинна пам'ять українця Валентина Іващенка | ||||||||||||||||||||||||||
З Великою Вітчизняною війною пов’язана історія сім’ї організатора і автора програми в Олександро-Невській лаврі «Що то за дивина українська родина»
 Спогади про ювілейний вечір з нагоди Дня ПеремогиЗа ініціативою громади, яка представляє найбільшу діаспорянську частину населення міста Санкт-Петербургу – українську, в травні 2005 року в нічному клубі «Relax» відбувся святковий інтернаціональний «вогник» з нагоди 60-річчя Великої Перемоги. Немає жодної Родини будь-якого народу, що мешкали на території колишнього Союзу, кого б своїм вогнем не опалила та світова війна. Про свій біль говорили й співали поляки, яких представляв Єжи Довнар, білоруси на чолі з ветераном Великої Вітчизняної війни Іваном Ходасевичем, башкири (Гузель Ішмуратова), українці (голова автономії Михайло Субота, голова Організації українського національного руху Санкт-Петербургу Валентин Іващенко), керівники творчих колективів «Играй, гармонь», ансамблю «Рось», українського хору Санкт-Петербургу, автор композиції на теми пісень Великої Вітчизняної війни Наталія Пахолкова, виконавці народних пісень Людмила Марченко та Ганна Задорожня, скрипалі Дзюбенко Михайло та Тетяна і їхній син, юний піаніст Костя, юний валторнист Юра. Вечір пройшов на мажорній ноті. Була й хвилина мовчання, й згадки про воїнів, що віддали своє життя за наше щастя, але перш за все, люди раділи зустрічі один з одним, а це якраз і була подяка нашим ветеранам за те, що ми можемо так жити і веселитись, розмовляти своєю мовою. Якраз на травень випали дні народження наших співачок Людмили Марченко (9 травня) та Ганни Задорожної (4 травня), які на честь свого подвійного свята були нагороджені грамотами автономії за активну участь у громадському житті та внесок в розвиток української культури. На параді червоні В честь країни знамена, В честь людей, Що в ту кляту війну Все змогли: Перемогу здобути І надію вернути, Щиру віру у правду І свободу свою. Жовто-сині знамена – Пам’ять всіх поіменно, Що в лісах і у схронах За свободу лягли. За свою Україну, Честь, життя і родину. Вічна слава героям! Вічний мир навіки Моя дочка Оксана Іващенко приготувала їм особисті подарунки – чудові вази ручної роботи. Такі ж подарунки отримали ветерани й артисти, що організували цей вечір. Редакція газети «Українці та Петербург» підготувала до 9 травня спеціальний випуск, і учасники вечора теж могли його придбати. Для мене особисто цей вечір був дуже важливий. З тією війною пов’язана вся історія моєї сім’ї. Тато Володимир Карпович Іващенко три роки був в’язнем концтабору Маутхаузен (всю юність з 16 до 19 років). Мати Параска Антонівна Павленко була зв’язковою в партизанському загоні в 13-річному віці, а в 15 років - носила в торбі артилерійські набої на позиції під час проведення Корсунь-Шевченківської операції. Брата матері, Бориса, 16-річного забрали до Німеччини працювати на пруського поміщика, а коли Пруссію звільнила Червона Армія, його відразу ж призвали на службу в діючу частину. За тиждень до перемоги він загинув під Берліном. Моя бабуся проплакала за ним усю решту свого життя. Особливо, коли лунала пісня про рушник, бо так, як у пісні співається, вона вручила рушник Борису, коли його забирали до Німеччини. Мамина сестра Марія (по чоловікові Козиренко) під час окупації, незважаючи на загрозу смертної кари, винесла вночі з поля бою, після відступу наших військ, двох поранених бійців, заховала їх у повітці, вилікувала і відправила до партизанського загону, комісаром якого був мій дядько Іван Мікітішин. А мати тата, Іващенко Марта Марківна (по дівочому прізвищу Коваль), з двома діточками на руках, під час евакуації, попала під обстріл німецьких літаків. Старша дочка Марійка після закінчення обстрілу і бомбардування так і не знайшлась. Все це відбувалось на Київщині в Богуславському районі, де і захопила всіх війна. Мій же тесть, білорус з Вітебщини, Королько Віктор Миколайович, потрапив у пекло війни під Ленінградом. Він був зенітником. А так як зеніток не вистачало, то він зі своєю батареєю проїхав і Ленінградський, і Волховський фронти, і, дякуючи долі, залишився живий і зараз мешкає разом зі мною в Санкт-Петербурзі. Дочекавсь все-таки 60-річчя Перемоги! На жаль, здоров’я дозволило йому святкувати Перемогу лише в ліжку. Ось тому цей вечір для мене, як організатора цього заходу, не тільки святковий вогник, а й вечір пам’яті по моїм рідним. Низенький вам уклін, ветерани війни! Присвята рідному краю Я пам’ятаю тепло пилюки на дорозі, що йде від маминого села Яцюків; як ляпотіли п’яти і хурчали колеса мого ровера по стежині яру Храпонево, і присмак спілої водянки й досі, при згадці, тривожить мої слинні залози; липкі долоні від білої шовковиці, і лоскіт води під пахвами, коли вся спина чинить опір течії моєї Росі. В моїй пам’яті найкращий запах – це не від парфумів Парижа, ні, це метіоловий запах літнього Богуслава. І дикий біль від морозів – ні, знову не вгадали! – Не від морозів Примор’я, Уралу чи Естонії – вони не залишили сліду в моїй пам’яті; це біль від богуславських морозів. І сни найкращі (кольорові, вишневі!) - вкотре переносять мене на береги моєї Росі. Я пам’ятаю! Хоч не мешкаю на Батьківщині З 1969 року. 1997 р. На Невському п’ятачку Тополі запах, А відчуття крові. Птахи цвіркочуть, Ніби мати плачуть. І камінь пробива Червоний промінь: Життя квітує На серцях солдат... Останні кулі Діти виривають Із ран землі, Що «п’ятачком» назвали. І вже нема Фашистської навали. І сонячне тепло Надії ожива – Сія Нева! 2005 р. Про дружину Марію, дітей Сергія і Оксану і онука Дениса Моя дружина Марія Вікторівна, дівоче прізвище Королько, родом з села Матієво Толочинського району Вітебської області Білорусії. За фахом вона медсестра. Я взагалі-то службу починав в Україні: солдатом в місті Павлограді, Дніпропетровській області, потім служив в Естонії - в Хаапсалу та Рісті - у Ракетних військах стратегічного призначення. По закінченню строкової служби поступив до Військового інституту фізичної культури -ВІФК в Ленінграді. там же одружився. До речі, цього року 35 років з дня закінчення інституту. Потім я продовжив офіцерську службу в Ростові-на-Дону (1975-1979), у Приморському краї на Далекому Сході (1979-1986), в Уфі (1987-1996). Вийшов на пенсію від Міністерства оборони в 1996 році. Син наш Сергій Іващенко народився в 1971 році в Санкт-Петербурзі, де я в той час навчався курсантом у Військовому інституті фізичної культури. Він пішов по моїм стопам – як і батько, став професійним військовим. Закінчив той же Ленінградський військовий інститут фізичної культури. Зараз вже як і я – підполковник. Сергій зараз служить у Пскові. Там його «точка опори»: квартира, теща, звідти родом його дружина Марина. І там він хоче працювати після закінчення служби в Російській армії. Моя дочка Оксана Іващенко народилася в 1976-му році в місті Азові Ростовської області. Вона – художник, організатор виставок народно-прикладного мистецтва в Санкт-Петербурзі. Оксана має освіту художника лакової мініатюри, але працює з глиною. Це просто їй ближче. Дійсно, коли розглядаєш її роботи, відчуваєш особливе тепло. А ще кажуть, що поганим людям глина не дається. Тому так радісно від її робіт. Оксану запрошували на виставки до Севастополя, Донецька. Вона давала майстер-класи в Угорщині та Туреччині. До 3-х фестивалів (2006-2007-2008 р.р.) «Українська весна в Петербурзі» робила свої чудо-хатки. В лютому 2010 року на Оксану чекали художники Данії – там їй запропонували зробити вернісаж її с’юреалістичніх картин (ще одна сторона її творчості). На жаль, в українській діаспорі всі її пропозиції по створенню української керамічної школи в Санкт-Петербурзі залишились не почутими. Навіть не «підкупила» пропозиція вчити дітей безкоштовно. Вироби Оксани займають почесне місце в домашніх колекціях народної артистки України Ніни Матвієнко, народного артиста України Богдана Ступки, заслуженого артиста України,народного артиста Росії Василя Герело, співачки Лариси Лусти, відомого рок-музиканта Бориса Гребенщікова, ансамблю з Києва «Дніпро», солістки Большого театру заслуженої артистки України та Росії Галини Чорноби, заслуженого артиста України Георгія Кузовкова,народного артиста Росії Миколи Мартона, заслуженого артиста Росії Григорія Заставного, Генеральних консулів України в Санкт-Петербурзі усіх призовів та інших учасників і гостей фестивалів, вечорниць та творчих вечорів. Та, мабуть, не в честі справа. Просто це якраз той щасливий випадок, про який мріє кожна людина - коли праця приносить насолоду тобі й людям. Валентин ІВАЩЕНКО
| ||||||||||||||||||||||||||
|
Додав: admin | Рейтинг: 0.0/0 | ||||||||||||||||||||||||||
| Всього коментарів: 0 | |
