|
13:49 Сім`я Марійчук-Копельчук | |
 Сонце встає над КамаківкоюСонячне проміння заглядає в вікно та лоскоче дитячу щоку. Теплий вітерець колише фіранку і цим вітром заносить до кімнати духмяні запахи липи. Гудуть бджоли й збирають мед. Стара гуска гелгоче та скликає за собою гусенят, щоб йшли до річки купатися. А маленька дівчинка чує ці чарівні звуки, та й тихенько плаче собі. Плаче від щастя, плаче від радості, від переповнених почуттів. Бо живе в чудовій країні, і ще більш чудовій місцині Поділля.
Я ще тоді зовсім маленька була, але твердо знала, яке велике щастя мені випало - щастя родитись українкою. Я вибігаю з хати щоб привітати сонце. І точно знаю, що сонце встає над Камаківкою.
Сонцесяйна ти, Україно-рай,
Калиновий край!
Мальви бiля хат, матiоли квiт -
Мiй свiт!
А моя Камаківка – то місце особливе, то частина села Вінож. Села, перша згадка по яке з 1295 року. За переказом, існувало містечко Виногради, назване від багатьох виноградників. Однак згодом було зруйноване татарами. Воно й видно по розташуванню, що моє село старезне.
По обидві сторони маленької річечки, (яка впадає в річку Лядова), поховалися в густих вишнях та вербах хатки. З моєї сторони, за хатою, дорога під лісом, і ліс все вгору. З протилежного берега, де живе моя подруга Галя Прудивус – поле, і тоже все вгору. І так вся Камаківка. Вона дуже зручно розташована. ЇЇ не видно. Не видно зараз, не було видно й тоді, багато років тому, ще в ті 1295 роки. І це ще один вірний доказ старини, бо давно вже будують на рівнинах. Село моє має кілька кутів, і всі мають свою зрозумілу назву: Балки, Кутяни, Камаківка.
Теплом згадую
Схили рiчковi, кручi лiсовi, Мавку Лесину, слово Кобзаря -
Моя земля!
А ще я з козачого роду. А у нас вся Камаківка козачого роду! (Прудивус, Підопригора… Марійчук). Вслухайтесь в слово Камаківка, правда ж вчувається назва славетного козачого острова - Томаківка.
І люди у нас до сьогодні завзяті та непокірні, хвацькі та добрі. І ота козача вдача, ота непокірність і волелюбство дістались нам через віки. Дістались і мені. Бо як інакше крім вищезгаданих якостей можна назвати вчинок мого прадіда Якима, якому я ще мала щастя носити вечерю на Свят Вечір. Дід Яким за те, що мав сарай з вікнами, в 30-х роках будував Біломорканал. Ви думаєте, то його чогось «навчило»? НІ! Бо після війни він уже вдруге відбудовував зруйнований німцями Біломорканал, разом з бабунею. А тому вдруге, що відказався піти віддати свій голос за Сталіна на виборах. Ви думаєте, він не знав де жиє і що йому за це буде? Знав. Але оті вище згадані українські якості проявляються в нас все наше життя. Не дають нам спати спокійно, не дають нам жити байдуже. І не дають нам забути, що ми - Українці!
Хіба могла я, маючи таке жилаве коріння, таку гарячу та бунтівливу закваску, бути іншою, ніж мій дід? Любити мою Україну менше, ніж мій дід?
Ні! Не могла, бо то була би зрада не тільки моїх предків, а й моїх потомків. І я старалася жити так, щоб моїм предкам не було соромно за мене. І сьогодні видно результат.
Мої сини-соколи родились й виросли в російськомовному оточені. (Старший закінчив школу й вуз уже в Україні), але мову, культуру, пісню, історію вони знають так же, як знаю я.
Старший син Богдан співав в тому ж народному хорі «Немерчанка», в якому співали і мої батьки. Більш того, певний час вони співали разом.
В мальовничому куточку Подiлля,
Тай розкинулось село наше привiльно.
Навеснi вишневим квiтом буяє,
I дiвочий смiх над ставом лунає.
Навеснi, коли бузок розквiтає,
Квiт-дурманом нашу молодiсть вертає.
I живуть у нас люди-немерчанцi,
Заповзятi до роботи і в танцi,
Жiночки нашi, диво-молодицi,
Чоловiки загартованi, як з крицi.
Жiночки нашi, бджiлки-трудiвницi,
Чоловiки до роботи й до молодицi.
Якщо хтось з нас в iнший край вiд’їзджає,
Ми цiкавимось, Чи людськiсть вiн має,
А талантами земля наша багата –
Силу нам дає батькiвська хата.
Щоб ви знали нашу пiсню крилату,
Ми несемо її щиро в кожну хату.
Над селом наша пiсня лунає,
Хай лиха доля всiх вас минає,
Ми є частка великого народу,
Що так любить правду і свободу.
Ми частина українського народу,
Що шанує свою землю рiд вiд роду.
А з молодшим сином Ярославом ми разом прийшли в Українську народну хорову капелу Москви під керівництвом Вікторії Скопенко. І разом ходимо на репетиції, і разом співаємо.
Все про маму та синів, гадаєте, що татко втік від таких активних людей. І вірно вгадаєте. Таки втік. Туди, де вічний спокій, де всі рівні і щасливі. І вже шість років лежить на Домодєвському цвинтарі. І він не бачив того, як Ярослав був перший студент технікума, якого допустили до прийняття участі в міжнародній науковій конференції «Ломоносовські читання» в МГУ ім. М. Ломоносова. І тим більше він не бачив до двух десятків Ярославових друкований праць по економіці. І Богдан женився без тата. І онуків ми чекаємо без тата. А шість років тому дуже гірко нам було. Всяк бувало всяке, але все більше поганого і тяжкого. Можна було прийняти пропозицію і вийти заміж, і не мати більше трудностей з житлом, з матеріальною стороною… Але, отой бунтарський дух діда Якима не допускав цього.
Славлю Рiд людський,
Радiсть i Журбу.
Вишиванку ту,
Що по всiх свiтах, мов
Чорно-бiлий птах -
Гiркий шлях.
І тоді, в такі хвилини – хвилини відчаю й розпуки я брала до рук хустинку, якій більше 100 років, яка передається в нас, як найбільше багатство. І оті покоління жінок, які пов’язували й передавали цю хустинку, допомагали мені, розраджували мене, підказували вихід.
Життя – запутана і важка річ. Життя українця ще важче, а життя українця в другій країні, який відказується бути «хохлом», який залишає роботу, бо не погоджується, що він «хохол», трудніше ще більше.
Бог дав нам саму гарну частину землі, в самому центрі Європи, на перехресті і гарних, і кривих шляхів. І Чумацького шляху, і Чорного шляху…
Бог дав нам найкращі людські якості: патріотизм, співчуття, волелюбство, жертовність, щирість, трудолюбство…
Бог дав нам тьму-тьмущу талановитих людей, які були змушені, щоб зберегти і зберегтись, нести свої знання в світи.
Бог дав нам голос, щоб ми нашою піснею несли нашу мову. Це таки багато.
А це значить, що ми є багатою нацією. І наша відповідальність перед Тим, хто все це нам дав, велика. І значна. І означає це, що ми маємо ділитись тим, що в нас є – своєю піснею, своєю мовою, своєю щирістю, своєю любов’ю, свою Вірою... Але, не до безкінечності. І ніколи не маємо права забути ні про Чумацький шлях, ні про Чорний шлях…
Я пам’ятаю. Мої діти пам’ятають. У нас є майбутнє, і ми тим щасливі. А я щаслива багатократно. Щаслива як людина, щаслива як жінка, а ще більше щаслива як мати-українка. А яка мама не була би щаслива, якби одного разу її син не підійшов до неї, обняв, поцілував в щоку й сказав: « Мамо, я щасливий, що я родився Українцем».
Пiсня чарiвна,
По степах-горах
Кличе до звитяг.
А єднає нас, жовто-голубий,
Стяг!
ДУМАЛИ, ПИСАЛИ, ДО КУПИ СКЛАДАЛИ:
МАМА - КАТЕРИНА МАРІЙЧУК, СИНИ – БОГДАН І ЯРОСЛАВ КОПЕЛЬЧУКИ
| |
|
Додав: admin | Рейтинг: 5.0/4 | |
| Всього коментарів: 0 | |
