Бути іноземцями в Москві (Петербурзі чи Калінінграді) – це зовсім інша річ, ніж приїхати туди шукати роботу.

Витрачати гроші в Москві – не те саме, що їх заробляти в Москві, хай навіть на престижній роботі. Однак мені здається, що в обох випадках іноземний громадянин мусить представляти власну країну, тобто виконувати дипломатичну місію. Його поводження, інтелект, зовнішній вигляд – це свого роду дипломатичний капітал. Уже два десятиліття Москва для нас – столиця чужої держави. Тож уже в потязі ми повинні налаштуватись на те, що в чужій країні потрібно жити за її законами, поводитись гідно й скромно. Можливо, нам доводилось у себе зустрічати іноземців, чия поведінка була не зовсім коректною. Але нас це не стосується: ми повинні справити якнайкраще враження. Навіть якщо влада й політика держави нас не влаштовують.

Перетинаючи російський кордон, забудьмо про газ, Путіна, російський флот у Криму – ми в гостях. Але навіть після цього залишаються міфи, якими щедро годують нас ЗМІ і всілякі доброзичливці у нас удома. І позбутися їх можна, лише побачивши все на власні очі.

Після сумнозвісних подій 9 травня у Львові мені радили не признаватись у Москві, що я звідти. Однак навіть якби я цього й хотіла, місце моєї реєстрації не скасуєш. Правду кажучи, я й раніше бувала в Москві, й ніхто на це не реагував. По-моєму, страшніше їхати зараз в Донецьк чи Луганськ, де антибандерівська ненависть обивателя може виявитися сильнішою за відчай від голоду й безробіття, й існує більше шансів почути образу. Але коли я за 10 хвилин отримала читацький квиток у Російській державній бібліотеці (колишній Ленінці) терміном на 5 років, а наступного дня мені принесли книгу початку ХVІІ століття, видану в Добромилі Яном Щасним Гербуртом, я зрозуміла, що мені подобається Москва.

Ця Москва, спекотна з травневими грозами, безліччю тюльпанів, нагадала мені «Майстра і Маргариту» Булгакова, вона вся пропахла містикою. Якщо я не могла розібратись з російськими грошима, продавці миттю переходили на англійську. Всупереч міфам, перехожі детально пояснювали, як знайти ту чи іншу вулицю, в супермаркетах охоронці чи працівники відводили мене просто у відділ, який я не могла знайти. Дивовижний собор Василія виявився доступнішим, ніж Києво-Печерська лавра і Почаївська, взяті вкупі. Туди можна було зайти без квитка й блукати лабіринтами, схожими на лабіринти равликової хатки, й просто милуватись фантастичними квітковими розписами. А Александрівський сад під стінами Кремля вражав вигадливістю клумб, засаджених тисячами тюльпанів. І всюди величезні черги туристів до музеїв.

Я бачила безліч матрьошок у сувенірному ряду. Російські хустки з вовни і шовку палахкотіли на вітрі, повітря пахло бузком, палехські розписані шкатулки так і просилися взяти себе в руки, синьо-блакитна гжельська кераміка сяяла, нагадуючи про безкрайні снігові замети… Краса не має національності. І я подумала, чи приходять сюди хоч іноді українські заробітчани, якщо їм випадає вільний день? Чи бодай виникає в них бажання пізнати красу чужого міста й отримати естетичний досвід?

Ті чотири дні, які я провела в Москві, були під синьо-жовтим прапором, точніше, двома прапорами Українського національного культурного центру, що знаходиться на Арбаті, дивовижній вулиці, де завжди свято. Там працюють художники, там танцюють вечорами, там можна побачити процесії життєрадісних кришнаїтів і люд з цілого світу. Сам Центр ніколи не зачиняється: безперервна низка культурно-просвітницьких заходів просто не дозволяє цього зробити. Виставки, концерти, науково-практичні конференції, недільна школа, приблизно 300 заходів на рік. Директор Центру Володимир Мельниченко, доктор історичних наук, письменник, лауреат Шевченківської премії, вважає найбільшою нагородою присвоєння Центру статусу національного. В ті дні саме проходив Конгрес українців Росії.

У Центрі я познайомилась з двома молодими журналістами, Ассоллю Овсянниковою та Юрієм Безкровним, які займаються інформативною промоцією української культури в Москві, - поки обидві держави домовляються за газ та з’ясовують стосунки між собою. Вийшло уже п’ять випусків книг про діяльність Центру, де вміщені інтерв’ю з відомими українськими культурними діячами, звіти про реалізацію окремих проектів, відгуки про Центр.

Якщо ці рядки читають наші земляки, що працюють у Москві, то Арбат, 9 – саме те місце, де можна почитати українську пресу (70 найменувань), україномовні книги, записати дитину до недільної школи (з трьох років), відвідати виставку чи концерт, відсвяткувати Великдень чи Різдво. Бо москвичі-українці, безперечно, знають цей розкішний будинок у самому центрі Москви.

І, звичайно ж, Український національний культурний центр виконує свою надмісію – створювати й підтримувати привабливий імідж нашої країни й нашого народу в Росії, що, погодьтеся, в ці складні економічно-політичні часи надзвичайно важливо. Чи варто говорити, що я повернулася до Львова зі спокійним серцем? Бо поки в Україні ведуться суперечки довкола самого права на існування української мови чи культури, схід і захід не можуть знайти згоди щодо історії, у столиці сусідньої держави зберігають, шанують й підтримують вічні наші цінності, а не відмивають гроші на бездарних космополітичних чи навіть українофобських грантах.

Нас годують хлібом зневаги і поять оцтом ненависті, і від цього ми не стаємо сильніші. Неупереджене ставлення до інших народів та культур – ми всі з цим народжуємося, але що з нами роблять потім? Україну ми можемо знайти в Росії, а Росію в Україні, і лише від нас залежить, якими вони будуть: прекрасними чи потворними, ворожими чи доброзичливими.


На фото: Український національний культурний центр розташований на вулиці Старий Арбат.

Галина Пагутяк

Високий замок

17.06.11 № 107