Янь Вишатич був київським тисяцьким і саме з його слів багато подій записав літописець Нестор. Боян Янь Вишатич був воєводою у Мстислава Хороброго, «которий зареза Редедю перед полками касозькими» (латинське “cassis”), або „cerci“ («черкаськими») – боритель, бойовой дух, войовничий; або ж, древньогерманське “herr” – воїнство, полк у назві «Геррос» - Січ). А ще Янь Вишатич був воєводою у Красного Романа Святославича (Тьмутороканського), про що сказано у «Слові». Останній свій похід Янь Вишатич очолив у 1106 році. Згаданий він у 1105 році («Послав Святополк воєводу Путяту Вишатича на Мінськ» і «Послав Святополк за ними Яня Вишатича і брата його Путяту». І далі: «У той же рік преставився Янь, старець добрий, проживши 90 років у старості поважній. Живучи по закону, він був не гіршим перших праведників. Від нього ж я (Нестор) чув багато розповідей, що їх записав у літопис».

Ось як (зважим на русифікацію) про нього сказано у "Слові о полку Ігоревім":

Посылал Боян 10 соколов на стадо лебедей,

Который дотечаше, та пред и песнь пояше:

Старому ЯрослОву,

 Храброму Мстиславу, ... ,

Красному Романови Святславличу.

Ім’я «Янь» має санскритську основу “yana” – путь (Путята - пестворець). У Києві зберігся двір Бояна, названий Ольминим (кельтське “oll” – високий, а грецьке “ολλυμι” - разити).

Важливо звернути увагу на опис передпохідного збору військових загонів (полків).

Картина збору типова для України пори Козаччини. На місце збору, яке могло називатися Марсовим полем (Стадницею) прибували полки лебединців ("воїнство сестри Либеді", або „Liberti“, „Libidose“ – свобода, воля), галиці стади („gallyci“ - слободські, вільні), полки касогів (латинское „cassis“ – січовий, бойовий). Боян спочатку "помнящеть дела ("річі") първыхъ временъ усобіце" (прикметник "първых" - від "пъря" - "битва", "січ"), а потім посилав воєвод до своїх полків. Кожен воєвода намагався першим добігти до полку, бо це давало право очолити похід ("пред и пъсь пояше"). Такий полк вважався успішним і отримував право зачинати битву (староукраїнське «ковуї» - зачинателі бою; «чернігівські ковуї» - полк, який очолював Ольстин Олексич). Таку ж традицію згадує Прокопій Кесарійський у книзі «Війни з вандалами»: «Серед масагетів був муж хоробрий і дужий. Від старійшин і предків він отримав право першим нападати на ворога у походах гуннів». Назва «масагети» вжита на основі французького "masse" – булава гетьмана (кий чи бук) і стосувалася воїнських дружин України-Русі (валійське "mas" – бог) та богунців (у «Слові о полку Ігоревім» - «дівиці» від латинського "diva" – богиня, бог). В минулому воїнські дружини називалися «уличами», «роксоланами» (литовське “ula”, англійське “rock” – індоєвропейське “tau” – скала). У давню пору існувала також традиція випускати перед походом орлів, яструбів та стрепетів (голубів) про що згадано у Велесовій Книзі (Ясунь). У німецькій мові горлиця - "Tuerteltaube", або на латинській мові - "Streptopelia turtur". У міфології, крім назви «Ясунь», горлиця мала назву «Венера», або “Citerea”. Автор «Слова о полку Ігоревім» нагадує про образ «шизого орла» ("растекается ... шизым орлом под облакы"). Означення «шизий» співвідноситься з древнєанглійським "sith" – шлях у долю (путь в судьбу), хоча латинь "shiso" – буйний, а «шизий орел» - буйний орел.

Отже, «стада лебедів», на яких випускались 10 соколів-воєвод, це  - полки лебединців (а не «зграї птахів»). Грецьке слово "σταδιος" – рукопашний бій, або січа. Назва «лебеді», як «воїнів», має основою грецьке “λαβη” – бій, січа (пор.: «Лобедник», або «Лабедник» прізвище діда автора «Слова о полку Ігоревім»). До старовиної військової лексики України належать ще лексеми «меча» («рій» - військовий підрозділ січових стрільців), «ковуї» - козаки ударного загону, «стасьба» (грецьке “stasis” – синонім до значення «ковуї»), «галиці стади» (gallyci – вільні полки). Згадаймо, що захисники Трої називалися “коп’єборні кікони”, а грецьке  “kiknos” – лебеді). Отож, козацькі полки лебединців були під Троєю. Після поразки «дівиці-богунці» (і - амазонки) осіли в Корсуні (нині – Крим).

Ольстин Олексич – воєвода (Боян-казанець) і посол (ходина) веде розповідь, як свідок та учасник походу. Князь сам-по-собі може бути названий «бояном», але не «ходиною» чи «пестворцем» (дороготворцем, або ж - драгоманом). Ольстин Олексич – з роду Вишатичів В міфології греків «Вишата» називався «Одоакр» (грецьке: odos – дорога, akros - вишина), або «Гіперіон» (Вишата). Так називали сузір’я Возного (латинь “voz”, “vox” – глас, а тому - Віщий). «Внук Велеса» - «обозний» в українському запорізькому війську. Причому, у міфології словен – Велес (Velenus, Belenus) – бог сонця (Аполлон), а латинь “veles” – козак (воїн). Автор «Слова о полку Ігоревім» цілком свідомо користується цими «старими словами». Вислів «Боян – внук Велеса» свідчить про те, що Боян (і сам автор «Слова») вважався не тільки «онукою козака» і виконував роль аналогічну ролі сузір’я Возного – був водчим, пестворцем (де “pes” – хода, шлях). Будучи воєводою «чернігівських ковуїв», Ольстин Олексич виконував при князі роль «конюшого» (тисяцького, генерального писаря), того самого, що згаданий у літописові в наметі князя Ігоря. У «Слові» він названий «влуром» (овлуром). Воєвода Ольстин Олексич згадує також імена «чернігівських билей» - Могути, Татрани, Шельбіри, Топчаки, Ревуги, Ольбери.  

Князь Ігор – син Катерини (Марії). Мати Катерина була другою дружиною його батька Святослава. Вона - дочка Петрила Микулича, а Микулич (теж воєвода) – з Любеча. З міста Любеча походить Малко Любчанин, батько Малуші, кравчині княгині Ольги, і дружини князя Святослава Хороброго і матері Київського князя Володимира (Старого). Ім’я Малко

може мати основою латинські слова "mala" - щока, "male" - ругати, або шведське "mal" - "слово", "віщання" (ректи). Старожитнє «щекати» - лаяти, ругати, а “loben” – хвалити. Так стають зрозумілими вислови автора «полки ущекотати», «пес» и «песнь» творити.

В кінці твору князь Ігор йде по Боричеву узвозу до Церкви Святої Богородиці Пірогощої. А розпочинається твір згадкою про давню традицію збору у військовий похід. Такі збори були ще до "старого Володимира", которого не вдалося "пригвоздити до гір Київських". Князь Володимир ходив на хорват (латинське “chors” – полки, когорти) у 993 році і тому уличі перейшли за Дунай. В літературі січовики Запоріжжя («уличі» - назва дана на основі литовського “ula” – скала, пороги) називалися «роксоланами» від англійського “rock” (скала) і «тавроскіфами» від індоєвропейського “tau” (скала). Це про них згадує автор: “Вспле Скала, лебединими крилами на Синім морі у Дону плещучись?”.

І тому-то автор нагадує, що «копія поют на Дунаї» («полки діють на Дунаї»), а стягам того «старого Володимира», який у 993 році ходив на хорват (хорви - полки), «хоботи пашут» (старосаксонське “hoba”, “houba” – участок, або наділ землі). Себто, січові козаки стали землевласниками (поміщиками) і землеробами (хуторянами, від санскриту “huta” – наділ землі, данний за несення військової служби). Професійне військо (копія, богунці-дівиці) перейшло за Дунай, військо стало формуватися з землевласників, а таке військо втрачає на професіоналізмі. Про це йдеться у рядках твору, коли автор пише, про стяги (старожитнє «стяг» - військовий загін), які тепер у Рюрика (згаданий у «Слові о полку Ігоревім»). Це вже 1187 рік і у літописові названо ім’я тисяцького Рюрика - Славн Борисович. В цей час він - боярин Дорогобужський - місто радимичів-українців у Смоленській землі, яке належало князю Острозькому. Це місто заснували радимичі, вихідці з Галича і Волині (з міст Дорогощ, Дорогочин, Песергінум).

 Важливо звернути увагу на вислів автора «лебедині крила». Тут дано нагадування про значення грецького слова “laba” – січа, битва і чесько-моравського “laba” - лебідь (ріка Лаба – Ельба). У санскритській мові “sic” (sitsch) – військове крило (фланг). А тому весь вислів «Вступле Дівою в землю Трояню, вспле Скала, лебединими крилами на Синьому морі у Дону плещучись?» означає заклик до відновлення Запорізької Січі. Земля Діви – Корсунська земля (грецьке “Kora” – Діва, а валлійське “kora” – товариство, дружина). Латинь “cors” (cohors) – полки, спіра чи дружина (військова). Про ці значення нагадують топоніми Корсунь, Узень, Лаба, Усть-Лабинськ, Лебедин, а колишня земля амазонок-дівиць-богунців (Корсунська земля) перейменована на «Крим».

Висновок. Різні дослідники «Слова о полку Ігоревім» називають більше десяти можливих авторів твору: від самого князя Ігоря і його сина до Володимира, брата Єфросинії (Ярославни), та до київського тисяцького Петра Бориславича. Не всі з них могли би повторити слова «Що мені шумить, що мені дзвнить?». І тільки воєвода та військовий дружинник міг висловити докір в адрес дружини: «А ми вже, дружина, жадні веселія». Разом з князем Ігорем у поході був Ольстин Олексич, воєвода «чернігівських ковуїв» (козаків), якого князь попросив у князя Ярослава Черніговського «у підмогу». Саме він виконував дипломатичні доручення чернігівського князя (був пестворцем, або послом-ходиною). Він же був «бояном і ходиною» київського князя Святослава. Всі свідчення та образи твору стверджують Ольстина Олексича, як автора геніального твору.

ЗНАЧЕННЯ ОКРЕМИХ «СТАРИХ СЛОВЕС»

«Начати старими словеси» - вказівка на первісний образ: значення «зачати» має назва «Київ» (грецьке “κυεω” – нести зачаття) і Запорозької Січі. «Січень» зачинає рік, а «Січ» висікає (запалює) Ранкову зорю. Богині Зачаття присв’ячено топоніми: «Камиш Зоря», «Зачаттєвська» та інші. Синоніми назви «Зачаттєвська»: «Іфігенія», «Атлантида».

«Мислію по древу» - вказівка на значення назви «Україна». Старогрецькою мовою цей вислів передається словами “ξυλων της ζοης” (xilon tes sois) – «дерево життя», початкове значення якого - «осмислення життя» (пам’ять), як образ названь «Ук-раїна» і «Київ».

«Стади лебедів» - полки лебединців. Тут «стади» - хорви (полки), а «λαβη» - січа (στασις).

«Кричать телеги» - кричать коп’єносці (стрільці). Грецько-латинське “teliger” – стрілець.

«Літа Ярославля» - про богиню Луни (Місяця) - “Lita” – наглядаюча (Судь, Софія).

«Возніс Трикуси» - возніс (пор.: Возний) Тризубіє (латинське “tricuspis” – тризубіє).

«Руській землі без Ігоря» - Україні без Перуна  (староанглійське “eagor” – перун, потік).

Ярослав Мудрий – з роду Острозьких (грецьке “oss-tro” - Ярославичі).

Дніпро – ріка Даждьбога (Паппая, Зевса) – Бористен, Данапр (Кормилець, Родень).

Дністер – ріка Стрибога (Фагімасада, Посейдона) –  Тірас (Пересічень, Перевізник).

Південий Буг (Бог) – ріка Велеса (Ойтосіра, Возного, Аполлона) –  Гіпаніс (Конюший).

Прип’ять – від «прип’ятити» (п’ятити) – наглядати, направляти. Ріка богині Місяця, Луни. Інші синонімічні назви - Гуйва, Смотрич, Аргімпаса, Судь, Стугна, Радуль.

Сіверський Донець – ріка Денниці (Сходня, Благопривітна). Старовине «сівер» - схід.

Кринка – ріка богині блискавки (Геррос, Січ). Грецьке “krino” – карати (Січ, Воїнь)

Міус – ріка Возного (Хоріва, Конюшого). У Геродота – Гіппакіріс – Конюший.

Десна – ріка Одигітрії (Правляча, Табіті, Гестія). Індоєвропейське “dhesno” – правити.   

Самара – ріка воєводної богині (Воїнь, Геррос, Січ). Санскрит “samara” – полк, воїнь.

Говерла – від староанглійського і староукраїнського “go wearlan” (govern) – Правляча.

Псьол – від грецького “psolou” – Перун (Згар, Палій). Названа на честь Дніпра (Зевса).

Ворскла – від дієслова «ворситися» (сердитися) – Сердинь.

«Вспле Скала, лебединими крилами …, плещучись?» - Чи відродиться Запорізька Січ?