 Рід українських князів Вишневецьких – прадавній. Серед них – князь Корибут, який був до 1393 року князем Новгород-Сіверським. Ще раніш цим князівством володів рід героя «Слова о полку Ігоревім» князя Ігоря Святославича, його батька Святослава Ольговича та діда Олега Святославича (Коганя), прадіда Святослава Ярославича, сином Великого князя Ярослава Мудрого з роду Острозьких. Прізвище «Корибут» (корити, докоряти) у західних країнах називали на європейський лад «Rugoruni» (“rugo” – корити, “runo” – слово), себто, Ярослов Так називали Ярослава Мудрого. Так його названо у «Слові о полку Ігоревім» – ЯрослОв («яро словити» - корити, докоряти). Важливо бачити спадковість інтересів від роду Ольговичів до роду Вишневецьких. Рід Ольговичів був фундатором і гетьманом Січі-Тьмуторокані, а представник роду князів Вишневецьких Дмитро Байда-Вишневецький відновив військову Січ на Дніпрі. Назва «Байда» вжита від старожитнього «баїя» - Віщий. Це те ж саме, що й «Когань» при імені діда князя Ігоря Олега (латинь “cogito” – звіщати). Назва «Ольговичі» має у своїй основі кельтське “oll” (coll) – вишній (Вишатичі). Прізвище «Вишневецький» має у своїй основі також санскритське “visnu” (vischnu) – хранитель миру та “vicatana” (vischatana) – рубаючий (сікти), знищуючий. Ці характеристики звучать у «Слові о полку Ігоревім». Рід Ольговичів тримав східні кордони України по Дону. До Дону йшов князь Ігор, щоб «добре напитися шоломом Дону Великого» («Слово о полку Ігоревім») та там приломити списом (зазначити кордон). Князь Вишневецький відновив східний кордон України на Дону, а Сумщина називалася до 1649 року «Вишневеччина» (латинь “summitas”, “summa” – вершення, вишина). Україна на ту пору цілком відновила свої кордони від Дону до Сяну, будучи у союзі з Польщею і Литвою. Рід Ольговичів і рід Вишневецьких значаться, як фундатори Києво-Печерського монастиря. У Речі Посполитій роди князів Вишневецьких, Острозьких, а ще старовиний український рід Потоцьких мали надзвичайно високе становище. Без волі і згоди воєводних родів в Речі Посполитій важливі питання життя не могли вирішуватись. Сама Річ Посполита, як союз України та Литви з Польщею, стала можливою завдяки впливу українських магнатів на Литву.
Найкраще про роль цих древніх родів в історії розповідає українська легенда про Кия, Щека і Хоріва та легенда скіфів про Колаксая, Арпоксая і Ліпоксая, записана Геродотом. Легенди передають уявлення пращурів про українську триєдність земель і родів: Галицько-Волинська земля, Київо-Роденська земля та Переяславсько-Сіверська земля. Ще одна земля – Запорізька Січ, названа у «Слові о полку Ігоревім» як «Тьмуторокань». Це про Воєводну Січ сказано з надією: «Вспле Скала, лебединими крилами, на Синьому морі у Дону плещучись!». Українське вільне козацтво у ту пору діяло на Дунаї – «а копія поют на Дунаї» та «дівиці поют на Дунаї, ллються голоси їх через море до Київа». У цих словах автора «Слово о полку Ігоревім» латинське “copia” – полки, війська; латинське “diva” – богиня, а «дівиці» - богунці; атичне “poi”, “poieo” («поют») – «діють» з відтінком «мстити». Нинішній Крим-Таврида, колись Корсунська земля, – земля сестри Либеді, покрови українського козацтва. Полабські лужичі називали Либідю ріку Ельбу (Elbe, Alba - Лебідь), або - Лоузера (Воля). В сучасній Америці «сестрі Либеді» присвячено статую, яку називають “Freedom” (Liberti) – Воля.
Отже, рід князів Вишневецьких – один з чотирьох основоположних княжих родів Русі України. У «Слові о полку Ігоревім» про це сказано так: «чотири столпа … і два молодих місяці»). З найбільш відомих представників роду Вишневецьких, крім Дмитра Івановича Байди-Вишневецького (зраджений, загинув у 1563 році на палі в Туреччині) та гетьмана Михайла Вишневецького (помер 15 жовтня 1584 року) треба згадати коронного гетьмана князя Єремію Вишневецького (1612 – 1651 рр.), який у 1631 році перейшов у католицьку віру та його дядька, князя Константина Вишневецького.
Нарис про князя Михайла Вишневецького підотовлено на основі твору, написанного між 15 жовтня 1584 року і 1 січня 1585 року («Епіцедон») з присв’ятою дружині князя Галшці з роду Зеновичів. Писано твір у селі Нижні Білці на Кременеччині, тобто, неподалік гнізда князівського Вишневця. Назва «Вишневець» означає «Вишній». Це значення має також Новгород-Сіверська земля, що до 1649 року називалася «Вишневеччина» (Сумщина).
В «Епіцедоні» (латинь “epicedium” означає «спів погребальний») оспівано князя Михайла Вишневецького як захисника українського народу і патріота України.
У зверненні до дружини Михайла Вишневецького автор, ніби, вибачається за те, що пише не на латині, а живою мовою: «То ж бо не Гомеровим чи Вергілієвим віршем, а з простої гадки своєї». Він, автор, певний, що поети, які славлять «подвиги великі вірних краєві синів, а не злісно лають», житимуть вовіки, бо «необхідно правду дать нинішньому віку», адже «брехня світ весь заливає». Оце наголошення на правді має особливе значення, воно готує читача до сприймання наступного тексту. Автор оповідає про князя Вишневецького як про «щиросердного чоловіка», «бо не паном був – вітцем до усіх привітним», окрім того, «рицарем звитяжним», захисником України. Зазначимо принагідно, що тут автор чи не вперше у нашій поезії, після тривалої руїни Золотою Ордою та язичниками Поволжжя, називає нашу отчу землю твердо Україною.
Він надійним був щитом цілій Україні,
Памятає силу ту бусурман донині.
Саме на цій темі автор зупиняється найдокладніше: головне діло життя князя – берегти кордони України від набігів зі сходу. Після того іде виклад про родовід Вишневецьких та родові зв’язки з Корибутами, королем чеським Сігізмундом у 1420-і роки). Інша лінія – рід магнатів Збарзьких та про предків дружини князя – рід Зеновичів. Оповідаючи про битви під командуванням князя, автор вживає таке твердження:
Добрих гетьманів таких Україна мала,
Гетьманів з чужих країн не потребувала.
Отож, автор сприймає Україну як окрему територіальну і соціальну структуру того часу. Більше того, свідчиться, що при магнатських дворах створювалися школи рицарства, де рицарі навчалися бойовому ремеслу, складали рицарство України – військову еліту, яка при потребі безвідмовно поставала на бойовий чин:
У навчаннях нелегких бойовому ділу (на латині «діло» - cosa, звідки й назва «козак»),
На Вкраїні піднялось рицарство уміле …
Докладно розповідається про битву князів Романа Сангушка, Михайла Вишневецького та Єфстафія Ружинського проти татар – цей опис один із кращих в українській героїчній поезії. Є рядки про битву з лівонцями (Лівонія - «деремела» у «Слові о полку Ігоревім»).
Добрим старостою став там на Україні,
Де до моря Бористен плине по рівнині.
Мужнім рицарям завжди Україна рада,
Бо щороку від татар – підступи та зрада,
Не допустить добрий син землю плюндрувати,
Буде власними грудьми матір заступати, -
Це підкреслення важливе з огляду на триваючі перекручення історії України і Запорізької Січі з боку шовіністичного кубла. Ці перевертні «малюють» козацтво як втікачів від своїх панів, розбишак, тощо. Брешуть людомори, бо ще здавна Українське козацтво мало чітку організацію. Окремі села утримувалу десятки, повіти – сотні і полки козаків. У козацьких селах козаки заселяли цілі вулиці, які називалися «Самара» (від санскритського “samara” – полк, воїнь). Вздовж кордонів України виникли міста-залоги з фортецями. Так, на заході це були Ковель, Махнов (“μαχα” – воїнь і діло-cosa), Перечин, Кушниця, Снятин, Герца, тощо. По Дністру та Бугові то були Ковбасна, Шаргород, Тульчин, Стадниця, Турбів і далі по Кодимі та Саврані стояли Каменецька, Брацлавська, Сокальська, Подільська «тьми». Землі від Сули до Самари називалися ще за Геродота «Геррос» (Воїнь), а біля гирла Дону та на всім Азові і Керченській протоці владарювала Тьмуторокань (грецьке “temeno” - “toros”, що має присвяту богині блискавці). Це про ці землі згадав автор «Слова о полку Ігоревім» - «Вспле Скала, лебединими крилами на Синьому морі у Дону плещучись!».
Автор виразно підкреслює, що гетьман Михайло Вишневецький, захищаючи кордони Річі Посполитої, насамперед боронив Україну, рідний край і отчу землю. Причому, у творі яскраво засвідчено, що Україна – вітчина не тільки князя, але й самого автора:
Часто грізних бусурман він долав щасливо,
Був для нашої землі батьком милостивим.
Одне з особливих місць поеми – ставлення до тогочасної Москви та до московитів:
Цього часто від Москви там ми дізнавали,
З ними в близкості котрі поруч проживали.
З християнами не йдуть вольність брати спільно,
Оком на майно чуже накидають пильно.
Отож, вольності як ми, від віків не знають,
А для користі лише шаблею махають.
Тут маємо не тільки гостру характеристику сусіднього населення, але й своєрідне заперечення, що вони нам народ-побратим (про це йдеться у повісті М. Гоголя «Страшная месть»), і свідоме ствердження, що допомоги від них чекати годі. Постулат же вольності, поставлений автором для своєї землі, не лише свідчить, що поет був свідомо настроєним українцем, а й те, що подібні думки жили в тогочасному українському суспільстві. Адже автор присв’ячує поему дружині князя Вишневецького, Галшці Зеновичивні. Під цим кутом зовсім інакше сприймаються спроби Дмитра Байди-Вишневецького вести переговори (контрактації) про спільні зусилля в захисті їхніх же земель:
А коли б між християн та була ще згода,
Не терпіли б, як тепер, їхні землі шкоди.
Московити – не вільні, «вольності, як ми, не знають». Але спільні зусилля не завадили б в обороні земель, бо Україна в час написання твору значні сили витрачала саме на оборону.
Дякувати долі: є на Дніпрі потужні
України оборонці, сміливі і мужні,
Котрі гострих шишаків зовсім не бояться,
Котрі силі хижій, злій здатні обороняться.
Україна захищала не тільки саму себе, але саму Польщу (Краків, Познань – у автора). І далі йде резюме:
Заслужив на те наш князь, правду варт сказати,
Щоб в історію діла славні записати.
Завжди правив гідно він і хоробро бився,
Україні над Дніпром славно прислужився,
Захищав її як син, чулість мав і чесність,
Ні, за себе він не дбав, ані за маєтність.
Як годилося чинив за свого гетьманства,
Україну не давав шарпати поганцям, -
Автор згадує і славить також Дмитра-Байду, як «великого князя, рицаря всемогутнього та мужа достойного, доблесного, правдивого і мужнього», а також закликає сина князевого:
Щоби син наслідував батьківську справу,
Україні послужив як державець правий, -
«Епіцедіон» - памятка ренесансна. Хоч у ній і згадується християнство у противазі до тих же бусурман, але твір вільний від релігійних описів та проблем. Головний герой твору – воїн, але не просто воїн, а гетьман України, який служив рідній землі правдою і життям. На жаль, через 50 років непрогнозовані дії Богдана-Зиновія Хмельницького та величезні втрати у протистоянні з короним гетьманом Єремією Вишневецьким, призвели до руїни і поділу земель України. Поміж двома синами України втрутились чужинецькі інтереси.
Джерела: Валерій Шевчук. «Муза Роксоланська». Видавництво «Либідь». Київ. 2004 рік.
Примітки до раманів Івана Нечуй-Левицького. «Князь Єремія Вишневецький», «Гетьман Виговський». Київ. Видавництво художноьої літератури «Дніпро», 1991 рік.
| 
